Такої спілки, де всі були б рівні, Москва не хотіла. Нехай буде спілка, але тільки під московською рукою.
Гетьман почувався, неначе у випаленому степу; видно далеко й не видно нічого. Величезна влада у руці, а сама рука безсила, бо влада — це вогонь, яким можна спопелити інших і який пече власну руку. Її сила, яка дає все й нічого, проклята, їй мають скоритися всі добровільно, тоді вона на добро, на щастя. Нині ніхто коритися не хотів. Люди жадали негайних перемін, вони не хотіли чекати, не могли чекати (життя коротке), дай все зараз. Візьми у когось і дай мені!
Чорним, моровим повітрям розповзалися по Україні пущені чужинцями чутки, що гетьман і старшина знову запродали нарід ляхам, що небавом почнуть повертатися у фільварки пани й поженуть нагаями посполитих на поле, урівняють, як і колись, їх з бидлом, каратимуть за Хмельниччину страшними карами.
Не дрімали й власні зловорожці. Так, давно покинув молитися Богу, плів чорні сіті Ніжинський протопоп Филимонов, множив обманні листи, таємно писав до Трубецького та Шереметьева в Київ, оповідав, що де і як ведеться та коїться в цій стороні, фальшував грамотки та розтикував їх мирянам, підбивав на кривавицю полковників, сотників, значкових товаришів — сподівався у відплату за все це великого хосену від московитів. Сподівалися й інші.
Самозваний, випхнутий Москвою, прокричаний ватагою дейнеків гетьман Безпалий вигрівав на теплій лежанці старечі кості, подрімував, і куплена на московські гроші булава раз по раз вивалювалася з його рук, на неї жаско поглядали Василь Золотаренко — шуряк Богдана Хмельницького й швагр покійного гетьмана Яків Сомко, й переяславський полковник Тиміш Цюцюра; леліяли про неї думку, запхавши її в найдальші закомарини, як ховає злодій крадене, колишній джура Богдана–Зіновія хитрий і підступний Іванець Брюховецький, Павло Тетеря й ще кількоро старшин; стежка втопкана до булави пряма — підлеститися до Москви (чи до Польщі), проголосити себе її прибічником, оборонцем народних прав та давнин (щоб вивищиться в очах козаків) і скликати під свою убогу короговку всіх невдоволених нинішнім урядом гультяїв та нероб, колотив та прибишів. Не бажала вгамуватися й Запорозька Січ, вибачити Виговському його непошанівку до неї й нехтування нею при обранні на гетьманство, колотилася й вар'ювала і випихала на гетьманський стілець Юрія Хмельниченка, настановляла його, аби домагався гетьманських прав.
Запорожці й слухати не хотіли про будь–яку спілку з поляками. Тамували роздратування найближчі підпомічники гетьмана — генеральні старшини, донедавна мали гетьмана за рівного собі, він дослухався до кожного голосу на генеральній раді, а тепер враз вивищувався над усіма, ставав князем, всевладцем, чиї веління мали королівську силу. Як то можна миритися з цим! Він з такого ж роду–племені, як і вони, той самий куліш і ту саму саламаху сьорбав з похідного казанка… А тепер він — князь! Пробі! Зсадити… Потоптати… Принизити! Знищити! Що буде з того — байдуже, хоч і вселенський потоп. Нехай затопить всю Україну, але спершу погине самовладний гетьман–князь!
Простих козаків найдужче полягали чутки про шляхетство: це ж може статися, що мій сусід вивищиться в шляхтича, а я лишуся чорняком. Ще й Гадяцькі статті не були утверджені на сеймі, ще їх ніхто і в вічі не бачив, а чутки про них ходили найнеймовірніші, статтями лякали не згірш, ніж татарами.
Тривожно крокував по світлиці гетьман, поглядав у високі стрілчасті вікна на Дніпро, який котив свої голубі води попід гетьманську столицю, на повите сивим маревом заріччя, де синіли замріяні очі придніпрянських озер і темніли гостроверхі стоги, й снував важку самотню думу. Й не мав з ким її розділити, всі старшини були мовби з ним і мовби поза ним, кожен молився своєму Богові, кожен шукав свого хосену, були серед них такі, які раді б служити Україні, але після того, як Україна послужить їм, такі, що їм Україна боліла, наче зламана під серцем татарська стріла, вони б і життям наклали задля неї, але щоб діяти лише з власного розмислу й за власним покликом. Вони — попереду, Україна — за ними. Влада — вона, як криця і як вода, нею можна потяти ворогів, понищити друзів, і в той же час вона розтікається поміж пальців, наче стиснута в кулаці грудка снігу.
Дивовижний настав час: ніхто нікого не хоче слухатися, кожен має свою думку за найпевнішу, меншість не скоряється більшості. Й повилазило нагору безліч дурних, ворохобних, горластих людців, декому з них взагалі б сидіти в пристрітних будинках під наглядом, а вони горлопанять на велелюдді. Ще інші користуються сим непевним часом та вигрібають срібляники та мідяки з громадської кишені… Слава та гроші… Гроші та слава…
Гетьман думав про те, що він неначебто обмислив усе, а чогось і не охопив розумом, хоча б і тих–таки Гадяцьких трансакцій… А може, й справедливо лунали в Гадячі та Варшаві голоси про те, що давати шляхетство треба всім або нікому?…
Вік живи, вік учись… а помилки будуть твої, нові. Який трудний шлях він пройшов, яке довге життя прожив… Ні, навпаки, коротке. Ніби ще вчора ганяв у Вигові з своїм улюбленим гнідим білокопитим лошаком–стригунцем Соловейком, і ніжно та дзвінко сурмив лошак у далечінь, грала на ньому кожна жилочка, й спирало від надмірності почуттів подих малому Іванкові, і летів він мріями за обрій, і життя здавалося безкінечним, чистим, барвистим, як райдуга після літнього дощу. Гай–гай, де той лошак, він теж пограв на бенкеті життя — це був перший Іванів верховий кінь, — купався в чистих приприп'ятських озерах, пив дзвінку джерельну воду й підминав копитами шовкові трави, мчав навперейми вітрові, а вже ж досі… й підкови на його копитах стекли іржею в чорнозем. Спив свою чашу й гетьман. Пив обережно, невеликими ковтками. Мало любив, і його мало любили, багато думав, ошатно одягався та солодко їв, — хоч цим не вельми переймався, — карався й мучився, зичив добра своєму краєві, досягнув вершини влади й ось тепер відчув, які пронизливі та гострі вітри дмуть на вершині. З таких вершин коли падають, то розбиваються на смерть. Мусить триматися. А щоб утриматися, щоб звершити свій замір, треба щось робити. Насамперед виштурнути з України рештки московських військ — вигнати з Києва Шереметьева, — погамувати ворохобних полковників та інших старшин і розтлумачити всім Гадяцькі статті.