— Ти не думай, що такий розумний, — п'яно проварнякав В'юн. — Ти — того… Кінчається.
Матвій стояв вражений. Не знав, що відповісти.
— Краще хату збудуй, — сказав.
— Он у грамоті царській…
— Де читав ту грамоту? Де вона?
В'юн зам'явся, закліпав об'їденими якоюсь хворобою повіками.
— Я не читав… Казали…
— Казали–мазали…
Хряпнув дверима.
По дорозі додому Матвій міркував, що й гетьман і старшина погано розтовкмачили людями ті Гадяцькі пакти, пунктів багато, вони вельми складні, деякі зовсім незрозумілі. А москаль бриє прямо: даватиму гроші, всі люди будуть козаками, не буде панщини. Брехня очевидна, але яка солодка…
Увечері вдома гомоніли про те ж саме з Самійлом та циганом Яковом, який обшивав кожухами Журавку з родиною. Яків зиму шиє кожухи, а влітку запрягає в кибитку коня і мандрує по білому світі.
— Понад усе — воля. І мандрую я там, де на цей час немає війни й найкраще живеться. То в Україні, то в Польщі, то в Молдавії, то у Волощині, добивався й до Семигорода й аж під Відень. — Циган лежить під піччю (вподобує те місце), де розіслав куль соломи, і його червона пика з котячими вусами та чорною бородою блищить від задоволення: поїв борщу, пиріжків з квасолею та сиром, випив чарку — що циганові ще треба?
Самійло сидить на лежанці в білих полотняних споднях та білій сорочці, на плечі накинув свиту, теж білу…
Обоє вони, наче перелітні птахи. Розповідають про далекі краї, про солодкі виногради та всілякі дива, вихваляються всім тим, неначе своїм, Матвієві й цікаво слухати, й чомусь гнітить серце досада, й думає він, що немає нічого в світі кращого за доспілі над Синичкою яблука–антонівки та черешні, за українські гаї та широкі луки. І не ваблять його високі гори, на яких стоять химерні фортеці, кам'янисті долини, в яких течуть бистрі ріки та ростуть дерева з дивними квітами і плодами. Нехай всі їхні добра тим, хто в тих долинах живе. У нас долини не гірші, трави в них м'які та лагідні, ріки чисті й сади рясні та щедрі. Можна б жити… Можна б перетворити все те в рай. Якби… Якби не тягли врізнобіч. Якби плекали цю землю. Якби хижі сусіди не стригли на наше багатство жадібними очима.
За вікнами гула хуга. З білої каламуті виглядав тільки хрест на церкві Різдва Богородиці, здавалося, він пливе у повітрі. Сніг налипав на шибки, осідав з того боку на підвіконні невеликими, схожими на труни заметиками, а то тарабанив крупою. Гетьман поглянув на вікно: високе, вузьке, гостре зверху, кілька шибок кольорові, вікно — лядське, й годинник на карнизі кахлевої печі теж лядський: двоє шляхтичів посхилялися на гармату, з жерла якої щогодини вилітає бемкання, схоже на постріл. І стрій думок у цей час у гетьмана лядський. Чомусь згадався єзуїтський колегіум, у якому навчався півтора року. Там його хотіли навернути в католики. Він опирався… З нього насміхалися, над ним збиткувалися… Либонь, саме тоді по–справжньому прийняв у серце провослав'я. Але спокуси й загрози були великі… Батько забрав його з колегіуму. Його батько Остап — простий, вдачі лагідної, одначе у вірі стійкий. Врівноваженість, спокій у Івана Остаповича — від батька. І впертість та напорапливість. Він знав, що сягне високих щаблів. Брався вгору непоспішливо, уперто, спокійно. Міг би рвонутися… й шелехнутися вниз. Чимало людей на світі важаться на щось значне, беруться за одне, залишають його, хапаються за інше. Й так півжиття. Стратять силу, впевненість. Стають дратівливими, злими, а з тим–то й взагалі далеко не зайдеш. Траплялися миті і у Виговського, коли його мовби щось підносило вгору, піддрочувало рвонутися, але він не довіряв їм. І долав урвища… У житті і у власній душі. Хвилини розчулення, зневіри. Розчулитися міг. Але його розум був дужчий, аніж душа. Іноді і його водило в боки. Кілька разів зманювали на свій бік поляки. Московити підкочувалися також, ще за Хмеля. І тим і тим відповідав ласкаво й стримано. Не хотів мати ворогів, та й… про всяк випадок… Сливе згодиться на крайню скруту. Гетьману доповідав, але щось залишав для себе. Воно не вело до зради, а слугувало для особистої безпеки… Не зрадив Бога єдиного в трійці сущого, гетьмана і народ свій. Тоді, коли продирався через нетрища життя, чимало славетних українських родів поміняли Бога, стали відступниками від православ'я. Чи не найбільшої кривди завдали Православній Церкві нащадки славетного Костянтина Острозького та його сина Олександра, котрі поміняли відправу в церкві на лядську в костелі та заходилися з неймовірною запопадливістю викорінювати "схизму", особливо прославилася на цьому терені онука Костянтина Анна–Алоїза, спадкоємниця всіх багатств старого князя, котрі перевела на костели та кляштори. Либонь, ніякий Бог не любить, коли ним нехтують і мають його за нізащо, він тяжко покарав усіх нащадків Костянтина, прибравши їх з сього світу, остання, Анна–Алоїза, щодуху втікала з обснованого єзуїтською павутиною родового гнізда, підпаленого зо всіх боків козаками Кривоноса, й потім тулялася по чужих кутках у Варшаві та Кракові.
"І чому воно так виходить, — думав Виговський, — що маєтні, родовиті люди стають відступниками набагато частіше, ніж прості? Чому ті, в кого нічого немає, так міцно тримаються за віру? А може, саме через те, що більше нічого не мають?"
…Зорка помітив, що гетьман не слухає, й перестав читати. Старий секретар Хмельницького простецький з вигляду й, може, не надто розумний, але чутливий, як мисливський пес. Виговський тримає його, як часточку Хмельниччини, вона його в чомусь утверджує й збирає на силі, хоч радиться з ним рідко коли. Хіба що за отаких випадків, коли не потрібні зайві вуха та очі — Зорці Виговський довіряє доконечно, та й як не довіряти? Той вже скінчив майже всі порахунки зі світом, ні на що не сподівається і нічого не допинається. Нишком пише свій даріуш, над чим за його спиною насміхаються молоді розгуляні канцеляристи, любить смачні страви, солодкі узвари, любить затишок і тепло, він і зараз, притулившись спиною до добре нагрітих кахель, наледве зборює сон, на його ліве присліпувате око наповзає повіко, й він тре око кулаком. Наледве зборює — а от помітив, що гетьман не слухає. Виговський подосадував: таке з ним трапляється дедалі частіше, часом навіть у найневідповіднішу хвилю… Одначе зараз особливої пильності не потрібно: це не перший московський перелист, все, що там написано, а писано в Полтавський полк, знає й так. Проте хитнув головою: