Підітнув Супруна, аж тому на якийсь час заціпило. Умисне не сказав, що то тільки в скрутну, смертельну годину шляхта хилитнулася під руку царя московського, аби прихистив її, лишивши в автономії, при всіх правах, а щойно небезпека минула, й думати про те забула, почала помишляти, як би відтрутити Україну від Москви, й нині веде перемови з турками, татарами, збирає сили до нової війни. Польщі вдалося нацькувати Москву на шведа, шляхта сподівається, що й ті й ті поламають одне одному ребра, стратять сили, а вона погріє біля того вогню руки. Щойно поляки довідалися про Переяславську угоду, то панікували й шкодували вельми, й згодні були на величезні уступки козакам, закидали до Хмеля гаки, й він розпочав таємні торги. Але сього Матвій не сказав Супрунові, бо не був у всьому тому до кінця певний, та й не вирішив остаточно для себе, чи правильно чинив покійний гетьман, шукаючи згоди з ляхами. Знав лише одне: немає добра козакові ніде, і там пече, й там гаряче.
— Й коли ж то та угода буде укладена? — недовірливо мовив Супрун.
— Що ти мене запитуєш? Хто я такий? Писар простий — підписок. У царя запитай або в короля.
Супрун зашарудів соломою, мабуть, звівся на лікті:
— Не вірю. Старшина крутійствує… Кулі ллє…
— Не віриш, не треба, яке мені до того діло. Та й, Супруне, од нас все те не залежить, — сказав примирливо. — Нам — свою нитку прясти, дітей ростити, хазяйства доглядати.
— Якщо воно є, те хазяйство, — буркнув з–під воза Супрун. — Ти сам читав ті Віленські статті? Сказав же, що козаків туди не допустили. Звідки ж відомо?
Матвій мовчав. Засопів, удав, що спить. Але заснути не міг довго. Вовтузилися в стропі горобці, ще двічі виходив курити Супрун, кашляв, одхаркувався; брехав десь неподалік пес, брехав без злості, але безугавно. Й через прорвані стрілки разом з приблудною зіркою залітала до клуні дівоча пісня, вже достоту втомлена, манлива, будила щось приспане, солодке, щемке, що звіялося, неначе сон, вже не вернеться, з чим людина примиряється й не може примиритися. В тій пісні стільки обіцянки, стільки надії…
* * *
Сидір також слухав ту пісню. Ще тоді, як Матвій намагався присолодити калиновою медовухою терпкі Супрунові словесні кислиці, Сидір, нашвидкуруч перекусивши хлібом з ковбасою, запалив на призьбі люльку, але був змушений відкласти її й пуститися на лови: по вулиці бігала роздрочена, нашмагана лозиною телиця, не хотіла йти, чи не втрапляла, — у власний двір, і врешті влетіла на Журавчине подвір'я, розполохавши курей, котрі настороженою вервечкою чалилися до дверей хлівця, аби позлітати на сідала. Телиця майнула по двору, довгий, вивезькании у глеї та кізяках налигач волочився за нею, вона на нього раз по раз наступала й спотикалася, за телицею бігла дівчина чи молодиця й розпачливо гукала: "А бодай би тебе вовки з'їли! А щоб ти була здохла до вечора!", на що Сидір зауважив: "Уже вечір", і заробив: "І ти разом з нею, поміг би краще". Телиця саме крутнулася біля Сидора, й він хапонув її за хвоста, й вона на мить уклякла, стояла, розчепіривши ноги та вибалушивши очі. Й поки отямилася, Сидір перехопив її за невеликі роги, вивернув убік голову. Телиця висолопила язика, з якого павутиною потекла слина.
— Голову скрутиш, убійнику…
— Просила ж, щоб перейняв…
— Не так же…
Сидір підібрав налигача, потягнув телицю за собою. Вона пішла не опираючись. Сидір перевів її через вулицю, завів у двір і прив'язав до ясел. Подивився на руки, які були геть у грязюці та гнояці, далі глипнув на хазяйку телиці, мовляв, через тебе це. Глипнув ще раз: що за потороча? Невисокого зросту, з міцними литками (спідниця підкасана), на самі очі з'їхала ряба хустка, ще й якась темна пасмуга через обидві щоки.
І враз — один помах рук — і пасмуга витерта рукавом, хустка зсунута на місце, тільки густе русяве пасмо лишилося на чолі, й неначе з–під хмари засяяло кругле сонечко — рум'янощоке дівоче обличчя з ніяково розсміяними очима. Ще й дві ямочки на щоках. Тепер вже Сидір лупав баньками, таким несподіваним було це перетворення. Дівчина подивилася на Сидорові руки і, кинувши: "Я зараз", зникла в сінях, а по хвилі вибігла звідти з цеберкою води та корцем. Сидір мив руки, а сам зацікавлено й трохи нервово косував на дівчину… така вона була ладненька, кругленька, така туга. Трішки нітилася, трішки червоніла, але не вельми: мала сміливі барвінкові очі й тонкі, які не пасували до круглого, наче соняшник, обличчя, чутливі губи. Ті губи дратували Сидора.
— Як дременула по городах, — виправдовувалася дівчина. — Трохи не з ополудня ганяюся… Через неї до колодки спізнилася.
— А де… у вас вечорниці?
— Он там, за Паращенками… Це наші дівчата виводять, — і в самої голос медянистий, співучий.
Десь не дуже зоддалік долітало: "Ой гай, мати, ой гай, мати, ой гай зелененький".
— То йди.
— Поки вберуся — стемніє…
— Я проведу.
— Ов–ва! Провожатий знайшовся. — Й за мить: — А не побоїшся?
— Кого? Тебе?
— Наших парубків… Та це я так… Зі мною вони тебе не зачеплять. Я скажу, чий ти…
— А ти знаєш, чий я? — глузливо запитав Сидір.
— Ну… Журавчин.
— А ти ж чия?
— Мамина, — відказала, як проспівала.
— Звати тебе як?
— Груня. — Груня покусувала губку. Мабуть, вагалася. — Зачекай, я перевдягнуся, — сказала. — Й підемо.
Її не було довгенько, а коли появилася, у горіховій сутіні вечора ясніло її личко, жевріли чорнобривці в косах і біліла вишита сорочка.
Йшли провулком, йшли вигінцем, йшли затіненою вербами вузенькою вуличкою поміж похилених тинів… і не дійшли. Сидір зупинився в тіні верби під клунею з низько напущеною стріхою.
— По–моєму, накрапує дощ.
— Звідки він візьметься? Небо он у зорях.
— А на мене крапнуло.
Груня тупцяла, не знаючи, що їй робити. Вже недалеко й до гурту, і не хотілося залишати такого чудного, гарного, хоч трохи й похмурого і тим лячного парубка. Одначе молодість завше йде навстріч молодості. Та ще й розважила, що він, може, таки боїться жуківських парубків або не хоче ставити їм одкупного. Врешті, й собі ступила під стріху, аби не стриміти посеред вулиці, аби не трапити кому на очі. Тут стояла сутінь, з вулиці їх не було видно, та й за весь вечір ніхто повз них не пройшов.