"Криваві втрати ворога дуже великі. Здобуто бойову перемогу, якої ще не знала світова історія. Використання висліду цієї перемоги триває повним ходом..."
Наша газета за 28 вересня вийшла з моєю передовою "Київ — серце України", у якій між іншим говорилося:
"І у тій великій, довгій серії (інших столиць) нарешті з'являється нове поняття і слово — Київ. Тільки українець може розуміти справжню вагу і справжнє значення цього поняття. Бо Київ, його зміст, його духова суть далеко і широко, у часі і просторі перевищують розуміння міста, навіть міста-столиці. Київ це не сама столиця. Київ це вузол, яким тисячолітня історія зв'язала два континенти — Европу й Азію. Коли перегортаємо сторінки минулого, починаючи Рюриковичами, хрищенням України Володимиром і кінчаючи останньою великою революцією, — Київ завжди був головним ключем подій, які потрясали просторами цієї частини нашого суходолу. Великокняжий престіл, розмах і зріст його володінь, які простягалися на схід до Дону і на Захід до Сяну, змагання з Візантією за першість і гегемонію над Чорним морем, походи Святослава Хороброго і, нарешті, монгольські навали — все це є писаним свідоцтвом того, що не будь у той час на Дніпрі Києва, не було б на Вислі Кракова, на Влтаві Праги і т. д. Не було б не лише на сході Европи тих станиць європейської культури, але можна з непомильною певністю твердити, що ціла європейська культура у її сьогоднішньому цивілізашй-ному вияві мала б безліч втрат, безліч захованого в надрах землі. Бо під руїнами Києва, чи то за часів навали Андрія Боголюб-ського, чи подвійних навал монлогів, були поховані здобутки лише і лише того народу, що його репрезентував Київ. Під руїнами золотоверхого Києва були поховані не тільки вияви матеріяльної культури, не лише мури, церкви, замки... Не лише палати князів та бояр, а передусім під його руїнами поховано серце цієї землі, яке іноді, здавалося, переставало битися.
"Були і такі часи, коли ролю Києва перебирали звичайні ліси. Замість київського замка, замість св. Софії, — дикі праліси і печери. І в них хоронилося все те, що лягло трупом на полі брані з азіатською навалою. Цілі століття ліси і печери відогравали свою нищівну ролю, і цілі століття Київ кривавився, відживав, щоб піднятися та стати на власні ноги.
"І коли це сталося, коли у київських печерах горіли воскові свічі наших Несторів, наших Іларіонів чи Петрів Могил, коли крутилися вальці київських друкарень, коли ставала на ноги Київська Академія, тоді Київ та його земля знов починали промінювати своєрідним сяйвом неповторної його культури. Десь там у далекому полі дзвеніли шаблі, тупотіли копита коней, але у Києві гули дзвони оновленої Софії, росли димарі заводів і лопотіли вітрильники торговельних кораблів.
"Серце України билося у Києві. Серце, повне невгасимого огню і живої гарячої крови. І як довго воно билося, так довго народ України жив. Жив мимо волі всього. Жив без огляду на те, чи в Петербурзі був Петро, Катерина, Микола II чи Ленін. Жив тим якраз глибинним життям, яке в середині минулого століття так виразно і яскраво оформив наш великий Шевченко: "Встане Україна і розіб'є тьму неволі".
"Безперечно в цьому не було і немає найменшого сумніву".
Феноменальний виклик! Що я за статтю не поплатився, треба дякувати лише Вайсові. Пізніше, за райхскомісаріяту, за таке не минув би концентраку. Це ж пряма відповідь "фюрерові" про неісторичність слов'ян, одверте заперечення його поглядів на ці проблеми. Але "за Вайса" на таке можна було ще дозволити, якщо б там, на горі, не дістали інформацій поза його відомом.
Зрештою, всі мої тодішні статті звучали гостро, виключно, ризиковано, але така вже була моя вдача. Інших я вчив обереж-ности, сам таким не був, а коли вже заходив так далеко, що починав боятися, — намагався маскуватися компліментами на адресу "переможної армії", "великого вождя", можливо, це помагало, але як довго? Я вже відчував виразно, що медовий місяць нашої свободи кінчається і над нами завис Дамоклів меч повного поневолення. Тоді вже почала діяти в Рівному німецька пресова служба "Дойчер Нахріхтен Дінст" під керівництвом Карла Apio, який говорив нашою мовою. Пригадую, він мене попереджав: "Ви но там прикусіть язичка, бо може бути погано".
Але покищо ми жили, екзальтовані хвилевим проблеском непевної свободи, використовуючи кожний її момент, і ні про яку обережність не думали. Ми робили демонстрації, писали, проповідували, організували, будували.
В середині вересня Степан Скрипник виїхав на чотири тижні до Берліну, і на мене залишилася також Рада довір'я, яка все ще діяла, дармащо вигляди її на майбутнє були дуже невиразні. Приходило багато відвідувачів, життя країни буяло, по містах і селах, як гриби після теплого дощу, виростали нові школи, нові організації, нові підприємства. Наша газета, не зупиняючися, била саме в цю точку, і успіхи були очевидні. Ось лише один звіт однієї організації на цей час:
"Звіт Жіночої служби Україні за півроку 1941. 1) Жіноча служба Україні перебрала на себе Червоний хрест і урухомила шеститижневий курс медсестер; 2) урухомила двотижневий курс садівничок; 3) урухомила 13 дитячих садків у селах; 4) улаштувала гуртожиток і кухню для курсантів; 5) скликала жіночий з'їзд з цілої Волині; 6) улаштувала безплатну амбуляторію для бідних м. Рівного; 7) відкрила два комісові склепи, щоб з їх прибутків підтримувати культурно-освітню роботу ЖСУ; 8) відкрила "Українську гостинницю" з каварнею, призначену для переїзних наших людей; 9) урухомила курс крою і шиття; 10) перебрала від міської міліції курс машинописання; 11) видала бідним курсанткам, подорожнім і полоненим протягом місяця вересня 720 безплатних і 118 знижкових обідів; 12) улаштувала вечірку з ціллю об'єднання громадянства; 13) урухомила дитячий садок у Рівному; 14) улаштувала три академії для членів і курсанток; 15) улаштувала ялинку для бідних дітей; 16) на всіх курсах влаштувала навчання української і німецької мов, української літератури, історії і географії; 17) заложила філії ЖСУ у всіх округах і районах, і на цей час має 39 таких філій .. "