Дуже зріс попит на газету. Луцьке зимагало 7 500 примірників, Ковель 5 000, Дубно 3 000, Крем'янець 3 000, Мизіч 2 000 . .. І так далі, всі міста і села Волині, а згодом і поза Волинню. Один Дермань відбирав 1 200 примірників, а Тилявка 120. До Києва передавали 500 примірників, які там дослівно розхапувалися. Нам бракувало паперу, не було пошти, кольпортери самі приїжджали і забирали свій тираж, часто підплачували подарунками наших адміністраторів, щоб більше дістати. Ще згодом зголосилася і Східня Україна, одна Криворіжчина прислала замовлення на 40 000, якого ми не могли, за браком паперу, виконати.
А одночасно справи особисті .. . От хоч би мешканеві, побутові. У такому розтрощеному і перевантаженому німецькими прибульцями місті, як наше, це була не легка справа. Тут отаборився головний воєнний штаб, головна централя військової пропаганди, головний уряд безпеки, а згодом і сам райхскомісаріят з головним державним банком і центральними господарськими установами. Самі головні, і всі вимагали найкращого, а такого було дуже мало. Конфіскували направо й наліво, так що для місцевого населення лишалися жалюгідні рештки.
Я довгий час мешкав у моїх дорогих приятелів Бульбів, але розпачливо потребував власного приміщення. Не було часу шукати, і куди не звернешся, скрізь натикаєшся на "бешляґнамт" (конфісковано). Як звичайно, мені помогла Марія Іванівна Бульба, яка всіх знала, і в скорому часі я став окупантом невеликого, але приємного помешкання з трьох кімнат і кухні — другої половини одноповерхового будинку проти міського парку, власником якого був один з братів Мучинських. Не обійшлося без драми. На дверях цього помешкання так само красувалася цидулка "бешляґнамт", але до цього часу ніхто туди не зголошувався, мешкання було порожнє, за винятком однієї кімнати і кухні, де мешкала невелика жидівська родина. Можливо, що за нього було забуто або воно було резервоване на пізніше, але тим часом як сам власник будинку, так і мешканці кухні, які мене добре знали, настирливо просили мене зайняти його, щоб не прийшли сюди інші. І я нахабно ризикнув. Поруч з "бешляґнамт" я пришпилив свою візитівку редактора і зайняв помешкання. Пізніше я справді мав з цим клопоти, але їх вдалося перемогти.
Я мав помешкання, дві кімнати, ніщо не було впорядковане, не було досить меблів, речей, але вже восьмого вересня я там спав, приймав гостей, порядкував. Мав чудову господиню Анну Антонівну, яка прибирала, діставала продукти і варила чудові обіди. Моїми найближчими сусідами були Цісики, Мучинські, Кравці, Багрянівські. І це всього кілька десятків кроків від редакції.
Розуміється, я мав вечорами завжди гостей, як також на цих днях прибула зі Львова моя найцінніша гостя Олена Теліга.
Ми розпрощалися з нею місяць тому у Львові досить холодно, я мав повні руки роботи, змінилися умови життя, а тому все минуле емігрантське почало швидко забуватися. І несподівано, здається, в середу, 12 вересня, по обіді, секретарка повідомила, що до редакції прибула пані Теліга, яка хоче зі мною бачитися. Негайно виходжу назустріч і бачу розчервонілу, усміхнену, у знайомому сірому костюмі Олену в товаристві Олега Штуля. Кидаємося в обійми, ніби ми не бачилися вічність і зустрілися на іншій плянеті.
Розуміється, ця зустріч була для нас особливою, Олена була захоплена, їй подобалася наша редакція і її ділова атмосфера — кабінети, бюрка, машинки, секретарки; і все за працею, все зайняте, черга відвідувачів. Зовсім інакше, ніж було там, у Львові.
Розуміється, нашим гостям було одразу запропоноване місце в редакції, запрошено до мене на вечерю і влаштовано для Олени приміщення у нашому будинку на половині моїх господарів. На вечерю, крім нових гостей, як звичайно, запрошено багатьох членів редакції, було багато розмов, багато сміху і дружби. Олені ця атмосфера дуже сподобалася, вона без перерви забавлялася, наговорила мені компліментів за досягнення і одразу сприятелювалася з Танею Праховою. І було все дуже добре.
Але як тільки ми залишилися самі (останніми днями у мене жив Іван Рогач з Закарпаття, який приїхав зі Львова, але напередодні виїхав на схід), щоб "порозмовляти", Олена, закутавшись у мій плащ, умостившися вигідно по-турецьки за браком канапи на моєму ліжку, почала тоном інквізитора мене розпікати. Я вже й забув, що існують ті наші різні "бе" і "ме". моя "політика" зовсім зопортунилась, і, розуміється, для ортодоксальної моєї прин-ципіялістки набралось досить нищівних аргументів, щоб мене дощенту знищити. Це були не тільки її особисті жалі, а й жалі всієї партійної лінії, а Олену, як найбільш недоторкану, висунуто для цієї грізної ролі прокурора... І те, і друге, і третє ... Чому так мало відмічено в газеті таку подію, як трагічна смерть Сеника й Сціборського у Житомирі, чому я вибрав таку невиразну лінію між "бе" і "ме", чому я сиджу на двох стільцях, чому так мало співробітничаю з "нашими". Чому, чому і чому... з вашим авторитетом, вашими успіхами ви могли б робити чуда. Ми ж чули про ваші тріюмфи, але, замість використати їх для "нашої справи", ви проповідуєте "згоду в сімействі", невиразність, компроміси ... Це ж революція! Збурити маси! Поставити їх дуба! На вас діє школа чеських швейків, міщанство, шельмен-ківщина ..."
Мила, чудова Олена! Коли говорить — затинається. їй бракує дихання. Сливе дві години слухаю сувору мову моєї Кассандри. А коли дійшла до мене черга, я говорив приблизно таке: "ви безперечно маєте рацію, але дозвольте також комусь помилятися. Чого можете вимагати від такого вродженого селюха-гречко-сія, як ваш шановний слуга. Мені відома діялектика героїзму — "доба жорстока, як вовчиця" ... І Ніцше, і Гітлер, і Сталін... І навіть Ганнібаль . .. Але що я зроблю, коли в моїй крови так мало того динаміту. .. Правильно, абсолютно правильно! Моя лінія крива й невиразна, але я абсолютно не буду перечити, коли моє місце посяде хтось із більш покликаних ...
Олену це обурило:
— Це ... Це ... Це . .. Це, Власе, цинізм! І нахабство!
— Чому аж цинізм? От хочу сказати, що недавно я мусів писати статтю про Гітлера... І підписати її своїм прізвищем.