— з Славкою; це тільки ми з Юрком, та й то чогось більше до мене діло мають, а не до нього. Мені нараз якось аж просвітліло в голові, — обдивився я горба попереду, де городи і наша вуличка, де й містечко наше, де ми всі живемо, і берег такий аж сумний, бо й сонця великого не було, чи це я його так не міг розгледіти, не розберу; але все одно ж — верби такі знайомі, старі й молоді, а де ж, як не в цій траві, ми кутасі рвали — за них то й не сваряться, їм у сіні, як косять траву, не дуже й потрібно бути, — це, наче квітки, качалочки такі у пахнючому поросі з волосинками, — і подумав зразу, що-якби міг, то втік би туди на гору межею, та й хай би вони мене пошукали, й ніколи б з ними нікуди вже не пішов — та й що б вони мені зробили; але хіба так сам довго проживеш, — ну й інша думка прийшла, й мені аж полегшало, бо я здогадався, що не всі хлопці могли до цього додуматися: просто Микола й не ждав відповіді на своє питання, а я, дурний, вискочив поперед батька, ще й хвалюся — я знаю, я. Це він так випитує, хоче, щоб ми цілу дорогу як не грали, то язиками мололи, але не мовчали, бо йому, видно, легше так собі щось думати, коли позаду підспівують, не йдуть без роботи. Аж погляд сховав, так боявся з Миколиними очима зустріться, — бо хіба не буває, це вже я знаю, коли видаєш себе поглядом; добре написано, що ти думаєш, як не вгинайся. То я знов роздивлявся вздовж берега й на гору, навіть за спиною роздивився, яка та вуличка на горі, звідки ми збігли: у садках деякі хати видно гарно, а що дальші, туди, до Трезінського, одні садки, — і вже не так мені було прикро й незатишно, а бачив я все ясніше, ніщо не могло сховатися, — бо я дивився не просто так, а вже щось так знаючи.
Ну то й не будуть нехай вони такі хитрі, думають, що мене дурним зробили, — знаю, що їм сказати.
— А в мене вже смородина така є, що можна їсти, — о, веселіше далі пішли, але помовчують, наче не хочуть тако признаватися, що в них за інтерес. Шкода й мені, що я взяв та вивалив усе як на лопаті, бо не стільки вже тої смородини, вона ще ж до пуття не доспіла, так, де-не-де бачив учора; але що ж ти їм скажеш — в нашому садочку нічого такого більш і нема; ну там порічки, малина, вишні — то це в усіх є, а от смородину мамі принесли десь з Вертикиївки, й ми на той рік посадили. Вже й біля Люсі Ухманової виходимо, — та я ще оглянувся донизу, де під городом у їхньому бережку копичка стояла; чи я такий дурний був, чи що на мене найшло, але записки писав їй і кимсь передавав, що давай зустрінемося увечері біля твоєї копички, я буду ждати після кіна, але ж було б знати, дурному (та й чи я не знав), що вона з старшими хлопцями ходить, а на таких, як я, й не подивиться; аж соромно тепер, бо було б не давати Ліді Кушер записочку, так дуже повірив їй, — а вона то й передала, але ж потім і взнали всі, що о, присвячує Людці віршики й передає дівчатами. А вона хіба краща — сама потім розказувала дівчатам і ще, не бійсь, і сміялась, сура. Бачила б вона тепер, як я з здоровими хлопцями ходжу, що вже й не подивився б у її бік, — що б це вона подумала, — не бійсь, захотіла б, щоб я їй знов написав.
Тим часом ми вуличкою, вуличкою і вже посідали кружка трохи далі від Бражевського, з цього боку, де й до Славка і Миколи до хати близько; та звідси й Петрову Андрійцеву хату видко, от тільки Алікову й Юрову не побачиш, бо все парк затуляє, а хата Порохнюкова якраз попадає так, що на пам'ятник треба дивитися — то це й восени не всю її побачиш. Хлопці, бачу, мовчать, никають отако плечима — чи ждуть, що я сам щось казатиму? Але сидимо, то сидімо, я хіба що. Славка вже добрішим голосом почав дрочитися до мене, — бо', коли це я так казав, хай-но мені не видумує; але мусиш його терпіти, бо це такий: скажи слово, то й за день не одчепишся, і за кожним разом йому ще більша охота приходить — ніби й жив би з цього. Наспівує тако: "Люба, бджівка, бджівка"; коли це я так казав, — дивлюся на нього, й так не хочеться, аби інші хлопці почули; ну не треба, — прошу очима, *— що тобі, шкода? Він би іншого разу змовчав, а як це ж смородиною пахне, то треба щось далі думати, хіба так довго висидиш.
Коли це Микола вже починає допитуватися: — Чуй, ти, то мати вдома чи на роботі?
Це треба подумати, хіба тако вдразу скажеш, — вона могла й на обід прийти; а в хату заглянути, то ще потім, може, назад і не пустить, якщо прийшла, й це як хочеш пробуй, треба ховаючись розвідку робити, цим-го картоплинням.
— Та він боїться, що ви в нього допитуєтесь, — розтягуючи слова й кривлячись, як од кислого, аж в одному кутку рота розкриває, промовляє Славко Колодюк. — Його мати як зловить, то буде, що й тоді, за Любу. Хіба ви не знаєте, що йому було? — Хлопці справді не знали, а цей уже бігом розказує, ще й прибріхує. Ну то що десь Люба, сестричка, поділась — диво велике, в аптеку зайшла, а мати найбільше боялась, щоб це на дорогу хто з нас не виходив, і чогось справді мати була сердита як ніколи, ну й надавала мені; й от за що Славко хай не бреше, то це що я гукав "Люба, Люба", не гукав я, там раз гукнув, та й то тихо, — я вже сам догадувався, де вона ділася, вона мені зранку за гематоген надоїдала, і, бубеня таке, пішло в ту аптеку — хто їй там що без грошей дасть.
— Ну там не гукав — нехай, але ж надавала? Надавала!
— А то ти бачив. Хоч не бреши — тебе ж тоді не було.
— Хм, а де це я міг бути? Я йду зі школи, а вона тебе понад городом гонить і підхльостує.
— Ти ж, брехло, на хмілю був, — згадую сам щось таке, — не вірте йому, хлопці, вони ж усім класом на хміль у Вертикиївку ходили.
Не знаю там за других хлопців — повірили вони чи ні; а за Миколу то що казати — це ж його брат, і хай він хоч збреше, то Микола буде за ним, дурний він на брата казати. Але всякого, думаю, буває; як за того білета, з яким мені було клопоту, що Микола продав і мене в клуб не пустили по ньому, — хіба Славко потім не казав мені, щоб я пішов їхній матері розказав, тітці Ніні, ще й так умовляв мене, не питай; йди, дурний, каже, бо він, думаєш, тебе одного підманув, у нього ціла пачка старих білетів, вони десь у Вертикиївці вкрали в клубі — то це будуть продавать; та хіба вони довго напродаються, — відповідаю йому, — одного піддурять, другого, а потім хто схоче брати у нього? Та я й Славці не хотів вірити й не думав до їхньої матері йти, — це його зара послухай, а він пересердиться на Миколу, бо якби не сердився, то хіба б намовляв оце-го мене, та до нього бігом, ще й йому розкаже, що я буцімто хотів матері їхній жалітися за якогось білета (немов то він не знатиме, що там за білети й чого це я до матері осьо збираюся). Але хороба з вами; мене як кинуло з того місця — я перебрів вуличку, загрібаючи пилюку, щоб не так скоро йти, — хай знають тамо, що я не боюся; а вони ж бо дивляться, куди це я йду й що робитиму — чом ні, — й кому з них охота гукати, щоб я не волочив ногами й щоб на них не куріло, я ще й біля колючого дроту, що колись ним разом з батьком обгороджували, постою, прикину, кудою б це краще залізти у картоплиння, бо мало, що дріт у два ряди, обвислий дуже, на низеньких вишневих стовпчиках, а то ще й бур'ян, а в бур'яні кропива і будяки, — треба подумати. Батько — то це й казати нема чого, не вийде дивитися, він слабий лежить; мами нема, це я точно знаю, але зразу так хлопцям не хотів казати; мені чогось стало так шкода всіх — і маму, й батька, й себе, але разом з тим і зло взяло на себе, що я, наче злодій, у свій садок закрадаюся, через ці бур'яни пробираюсь, — і їх би, може, туто давно не було б, якби батько здоровіший зробився, бо оно вже скільки з сільради приходили й загадували викосити на межі, бо штраф накладуть; батько знав це, але мені не давав косити — ха-но встану, каже, я сам зроблю, не лізьте не в своє діло. А, нічого це страшного не буде, як я раз закрадуся і більше ж не буду; зате покажу їм, що я не боюся. Знаю ж добре, що їм видно й спину мою, як я повзу в картоплинні, і я ще завзятіше розгрібаю ці картопляні дерева, а їх що дужче ворушиш, то більш вони пахнуть (це скоро й копати нам з мамою, бо батько хтозна чи встане до того часу; а так мама просить Антосю сліпеньку, Ганю Киселиху — й це в нас така бригада, копаємо!), і вже я став потроху забуватися, що там хлопці сидять і не діждуться моєї смородини; а я думаю, що це ж мій город, і ніхто, крім мене сюди не полізе, бо тих чужих то неодмінно виженуть — повинен хтось же побачити, може, й так люди йтимуть, то скажуть; й міг би я не вертатися назад, хто мені що зробить — я в себе в городі. Осьо які гіллячки понависали над картоплинням, а деякі аж на землі лежать, і ягідки там чорнющі, тільки листя вже повсихало, бо сонце туди не доходить, і ягідки позамурзувані, що так зразу й не вхватиш у рот; я, проте, не спішив наривати, хай там ще пождуть, а вліз між кущами всередину у садок і там встав на ноги. Мені звідси добре було видно хлопців на горбочку під тим городом, як вони мене вишукували в городі очима — і вже чи тривожилися, що я їх узяв піддурив та не думаю вертатися, чи думають, що мене хтось зловив. Але нехай думають. Стоїш собі тутечки в малині і дивишся на них, скільки хочеш, — от добре, що малина висока; хоч радіти нема чого, бо ми цеї весни й малину не обрізували, батько не дав, каже, сам усе зроблю; одну тільки картоплю й дав нам посадити; йому тоді так погано зробилося, що ми повтікали з хати — поперелякувалися, а він ще чогось розізлився та замкнувся зсередини. Сидимо у садочку, а мама бере посилає мене до дороги, бо там десь сестра Вера з кіна йтиме, то щоб не нарвалася на замкнені двері, а то ще вийде, то дасть. Але Вера сама вже бігла стежкою — хтось, видно, її проводив, найчастіше, то я знаю, Кадуб ходив, але вона не давала далі провести до хати — сама, може, боялася, щоб батько як не побачив, а буде на п'яну голову допікати — що, це вже з хлопцями ходить. Я Вері бігом розказую, щоб далі тихенько йшла, і ми, скрадаючись попід вікнами, найшли, де в садку мама з тіткою поховалися; зразу всі ми сиділи в безу, з вікна там чорта що побачиш, а потім тітка Параска згадала, що мона з того боку хати у хлівчик залізти, там так двері зачиняються. Що хата давня якась, аж на двоє боків двері чогось, то там ніхто не жив тепер, тільки часом на ті двері паливо скинемо — в сінці такі, а так то більше з-під свиней мені доводиться вичищати й виносити знов через ті сінці; і тітка каже, що там солома якась лежить, можна до ранку пересидіти. Так ми й зробили. Але поспати ми вже не поспали — пора картоплю садити, тепло ще яке то, вдень наче й нічого, а наніч бере за боки; попритулювалися, проте й досиділи якось до ранку, а ще й сонце не встало, мама каже, що ж ми тут будемо сидіти, ходімте картоплю садити. Повилазили ми усі з того хлівчика — така пора, що люди не дуже хто й повставав. А ми — садить! Коли й батько сонний виглянув на город, бачить, що ми садимо, і в думці йому нема, що ми в хаті не ночували, щось матері таке сказав — чи їсти не варила абощо, ми добре й не розібрали; а мама й не дивиться, далі копає — не хтіла так з ним розмовляти. Ну то батько знов дверима рип та й далі пішов досипати.