Сині вогники замихтіли йому в очах.
—Треба покинути се все й піти з балкон а... драбинка така є... І щаблі її: віра, любов, праця, відвага...
І в мить вогники погасли. Тінь лягла на лице.
— Тільки ось що: се я радше зрозумів, ніж відчув. Не можу я так жити — се я відчуваю; знаю — є вихід. Проте страшно мені: а що як дуже вже ми загіпнотизовані привабністю вигідного спокійного життя? Скажи мені, Ганнусю, що ти думаєш? Так мені тяжко, так все закрутилося в голові, так палає вона! Та ще мій вічний скептицизм до всього і до себе! Скажи, скажи, кохана, що ми ж можемо без жалю лишити всі сі дрібні вигоди і грубі приємності життя! Що ми маємо силу ступити на драбинку, щоб втекти звідси — бо чи невже ж на балконі нам жити довіку?! Скажи; може, голова моя перестане палати, може, легше мені стане!..
Несподівано перервав його дитячий плач, голосний, різкий. І зараз же по нім почувся голос Олександри Василівни: "Ганю, Ганю".
Ганя стрепенулася, витягла в чоловіка свої руки які він з благанням стискав, і вибігла в хату. За кілька хвилин дитина замовкла.
І якось дуже тихо стало на балконі. Батько й син непорушно сиділи, немов застигли. Лев, змучений, впав на стільця і, дивлячись в сад, про щось напружено думав.
Довго-довго не верталася Ганя. Непомітно вже вийшов Василь, а за ним і Петро Михайлович. А Лев все сидів, всё вдивлявся в темну глибінь саду.
Місяць високо плив і холодним, блідим промінням освітлював балкон, крісло-гойдалку, самовар, недопиті склянки чаю і пишні високі купки червоних, сочистих ягід.
Київ. 1909