Бак піднявся і подивився на свій робочий стіл. На ньому в хаотичному безладді валялися нотний папір, тексти комерсів, олівці, начерки, наполовину закінчені рукописи. Їхні неохайні стоси загрожували сповзти на підлогу. Бак розчистив куточок і втомлено присів, витягнувши довгі ноги під столом.
— Проклятий Халсі, — пробурмотів він. — Прокляті замовники. Прокляті відеоскопи. Прокляті комерси.
Ну напиши ж що-небудь. Ти адже не поденник, як інші музикороби. Ти не штампуєш свої мелодії на клавіатурі гармонізатора, щоб машина їх за тебе гармонізувала. Ти ж музикант, а не торговець мелодіями. Напиши музику. Напиши, ну хоча б сонату для мультикорду. Вибери час і напиши.
Погляд його впав на перші рядки тексту комерса: "Якщо флаєр барахлить, якщо прямо не летить..."
— Проклятий хазяїн, — пробурмотів він, протягаючи руку за олівцем.
Продзвонив малюсінький настінний годинник, і Бак нахилився, щоб ввімкнути відеоскоп. Йому запобігливо посміхнулося ангельське обличчя церемоніймейстера.
— Знову перед вами Уолтер-Уолтер, леді і джентльмени! Сьогоднішній огляд присвячений комерсам. Тридцять хвилин комерсів одного із найталановитіших сучасних музикоробів. Сьогодні в центрі нашої уваги...
Різко пролунали фанфари — фальшива мідь мультикорду.
— ...Ерлін Бак!
Мультикорд заграв вигадливу мелодію, яку Бак написав п'ять років тому для реклами темперського сиру, почулись оплески. Гугняве сопрано заспівало, і нещасний Бак застогнав про себе. "Найвитриманіший сир — сир, сир, сир. Старий витриманий сир — сир, сир, сир".
Уолтер-Уолтер носився по сцені, рухаючись в такт мелодії, збігаючи в зал, щоб поцілувати яку-небудь поважну домогосподарку, яка прийшла сюди відпочити, і сяючи під вибухи реготу.
Снову пролунали фанфари мультикорду, і Уолтер-Уолтер, стрибнувши назад на сцену, розпростер руки над головою.
— Слухайте, дорогі глядачі! Чергова сенсація вашого Уолтера-Уолтера — Ерлін Бак.
Він таємниче озирнувся через плече, зробив навшпиньках кілька кроків вперед, приклав палець до губ і голосно сказав:
— Давним-давно жив-був ще один композитор, на ім'я Бах. Він був, кажуть, справжній атомний музикороб, цей хлопець. Жив він приблизно чи то чотири, чи то п'ять, чи навіть шість сторіч назад, але є всі підстави припускати, що Бах і Бак ходили б у наш час пліч-о-пліч. Ми не знаємо, який був Бах, але нас цілком влаштовує Бак. Ви згодні зі мною?
Вигуки. Оплески. Бак відвернувся, руки його тремтіли, відраза душила його.
— Починаємо концерт Бака з маленького шедевра, який Бак створив для пінистого мила. Оформлення Брюса Комбза. Дивіться і слухайте!
Бак встиг вимкнути відеоскоп саме в той момент, коли через екран пролітала перша порція мила. Він знову взявся за текст комерса, і в його голові почала формуватись ниточка мелодії: "Якщо флаєр барахлить, якщо прямо не летить, не летить, не летить — ви маєте потребу в послугах фірми Вейрінг!"
Тихенько мукаючи про себе, він накидав ноти, які то вибігали вгору по лінійках, то спрямовувались вниз, як несправний флаєр. Це називалося музикою слів у ті часи, коли слова і музика щось значили, коли не Бак, а Бах шукав музичного виразу таким грандіозним поняттям, як "рай" і "пекло".
Бак працював повільно, час від часу перевіряючи звучання мелодії на мультикорді, відкидаючи цілі пасажі, напружено намагаючись знайти гуркітливий акомпанемент, який був би схожий на звук флаєра. Але ні: фірмі Вейрінга це не сподобається. Адже вони широко сповіщали, що їхні флаєри безшумні.
Раптом він зрозумів, що дверний дзвоник вже давно нетерпляче дзвонить. Він клацнув тумблером, і йому посміхнулося пухке обличчя Халсі.
— Піднімайся! — сказав йому Бак.
Халсі кивнув і зник.
Через п'ять хвилин він, перевалюючись, увійшов, опустився на стілець, який осів під його масивним тілом, кинув свою валізку на підлогу і витер обличчя.
— У-ф-ф! Хотів би я, щоб ви перебралися нижче. Або хоч у такий будинок, де були б сучасні зручності. До смерті боюся цих старих ліфтів.
— Я збираюся переїхати, — сказав Бак.
— Прекрасно. Саме час.
— Але можливо, кудись ще вище. Хазяїн дав мені дводенний термін.
Халсі поморщився і сумно похитав головою.
— Зрозуміло. Ну що ж, не буду тримати тебе в нетерпінні. От чек за комерс про мило Сана-Соуп.
Бак узяв чек, глянув на нього і насупився.
— Ти не платив внесків у союз, — сказав Халсі. — Довелося, розумієш, утримати...
— Так. Я і забув...
— Люблю мати справу із Сана-Соуп. Негайно дістаєш гроші. Багато фірм чекають кінця місяця. Сана-Соуп — теж не бог зна що, однак вони заплатили.
Він клацнув замком валізки і витяг відтіля папку.
— Тут у тебе є кілька гарних трюків, Ерлін, мій хлопчик. Їм це сподобалося. Особливо от це, у басовій партії: "Спів піни, спів піни". Спочатку вони заперечували проти кількості співаків, але тільки до прослуховування. А осьде їм потрібна пауза для оголошення.
Бак подивився і кивнув.
— А що якщо залишити це остинато — "спів піни, спів піни" — як фон для оголошення?
— Пролунає незле. Це гарно придумано. Як, пак, ти це назвав?
— Остинато.
— А-а, так. Не розумію, чому інші музикороби цього не вміють.
— Гармонізатор не дає таких ефектів, — сухо сказав Бак. — Він тільки гармонізує.
— Дай їм секунд тридцять цього "співу піни" у вигляді фону. Вони можуть вирізати його, якщо не сподобається.
Бак кивнув і зробив позначку на рукописі.
— Так, ще аранжування, — продовжував Халсі. — Дуже шкода, Ерлін, але ми не можемо дістати виконавця на французькому ріжку. Доведеться замінити цю партію.
— Нема виконавця на ріжку? А чим поганий Ренник?
— У чорному списку. Союз виконавців заніс його в чорний список. Він поїхав гастролювати на Західний берег. Грав задарма, навіть витрати сам сплатив. От його і занесли в список.
— Пригадую, — задумливо простягнув Бак. — Товариство пам'ятників мистецтва. Він зіграв їм концерт Моцарта для ріжка. Для них це теж був останній концерт. Хотів би я його почути, хоча б на мультикорді...
— Тепер-то він може грати його скільки завгодно, але йому будь-коли більше не заплатять за виконання. Отож — перероби цю партію ріжка для мультикорду, бо інакше дістану для тебе сурмача. Він міг би грати з конвертером.