Катастрофічні події 1813 — 1814 років, що привели до падіння Наполеона, відродили до життя завсідників Музею старожитностей і насамперед подали їм надію на повернення колишнього впливу. Але події 1815 року15, нещастя, спричинені навалою чужоземних військ, а потім нерішуча політика уряду не давали здійснитися сподіванням цих людей, так яскраво описаних Блонде, аж до відставки Деказа16.
Ну а що стосується нашої оповіді, то вона, по суті, починається лише з 1822 року. Хоча того самого року Реставрація надала емігрантам значні привілеї, статок маркіза д'Егріньйона не збільшився. Мабуть, з усіх аристократів, що стали жертвою революційних законів, ніхто не зазнав таких великих збитків, як він. Адже до 1789 року більша частина його прибутків надходила з ленних володінь, на які він, подібно до кількох старовинних родів, мав феодальні права, причому власники намагались якомога роздрібнювати свої землі й у такий спосіб стягувати з них більше поборів. Дворянські родини, що були в такому становищі, розорилися вщент і не мали ніякої надії на повернення свого багатства, бо указ Людовіка XVIII про повернення колишнім емігрантам непроданих маєтків не міг нічого їм повернути; а ухвалений згодом закон про відшкодування збитків теж не міг нічого їм відшкодувати. Кожному відомо, що права на ленні володіння було поновлено, але не на користь колишніх власників, а на користь держави, до якої перейшли ці землі, діставши назву "національних маєтків". Маркіз д'Егріньйон, звичайно, належав до тих роялістів, які не погодилися піти бодай на зовнішнє замирення з людьми, що їх вони називали не революціонерами, а бунтівниками чи, висловлюючись у парламентських термінах, лібералами й конституціоналістами. Такі роялісти (опозиція називала їх просто "ультра") мали за ватажків та героїв відважних ораторів правого парламентського крила, котрі вже на першому засіданні палати спробували, як, наприклад, де Поліньяк17, протестувати проти Хартії18 Людовіка XVIII, розглядаючи її як невдалий указ, спричинений тимчасовою необхідністю; вони вважали, що король повинен переглянути його. Ну а маркіз д'Егріньйон, не бажаючи брати участі в оновленні звичаїв, яке намагався здійснити Людовік XVIII, спокійно залишався осторонь, завжди готовий підтримати крайніх правих; він чекав, коли йому віддадуть його величезне багатство, і навіть думки не припускав про так зване "відшкодування збитків", якому надавав такої ваги уряд де Віллеля19, прагнучи цим заходом зміцнити престол і знищити фатальну нерівність у майновому стані дворян, що зберігалася, незважаючи на нові закони. Чудеса, що привели до Реставрації 1814 року20, і ще дивовижніше чудо — повернення до влади Наполеона в 1815 році, повторна втеча Бурбонів і їхнє друге повернення — усі ці легендарні події сучасної історії відбулися, коли маркізові вже виповнилося шістдесят сім років. А навіть у найбільш гордих і незалежних людей того часу, що досягли такого віку, людей, не так пригнічених старістю, як виснажених поневіряннями в роки Революції та Імперії, жадоба діяльності згасла, і, поховавши себе в провінційній глушині, вони зберегли там лише палку непримиренність поглядів; майже всі вони увійшли в торовану колію провінційного життя, яке так дратує людей жвавої вдачі своєю одноманітністю. А хіба не справжнє лихо для політичної партії, якщо вона складається тільки з людей старих і до того ж самі її ідеї безнадійно застаріли? І коли, десь у 1818 році, законна королівська влада, здавалось, остаточно утвердилася, маркіз запитав себе, а що, власне, робити при дворі йому, сімдесятирічному дідові? Яку посаду може він там посісти, якій діяльності може присвятити себе? І гордий аристократ д'Егріньйон вирішив (а більш йому нічого й не лишалося) задовольнитися торжеством Монархії та Релігії і чекати наслідків цієї несподіваної і досить сумнівної перемоги, яка насправді була тільки замиренням. Отож він і далі царював у своєму салоні, так вдало названому Музеєм старожитностей. Під час Реставрації, коли люди, переможені в 1793 році, стали переможцями, безневинна жартівливість цієї назви набула майже дошкульної гостроти.
Місто, в якому жив д'Егріньйон, як і більшість провінційних міст, не уникло тієї ненависті й суперництва, що їх звичайно породжує боротьба партій. Усупереч загальним сподіванням дю Круазьє все-таки одружився з багатою старою дівою, яка спочатку йому відмовила, хоча й мав за суперника улюбленця місцевої аристократії, такого собі шевальє, чиє славне ім'я ми збережемо в таємниці. Буде досить, якщо, наслідуючи давній звичай, поширений у малих містах, ми називатимемо його лише за титулом; бо для всіх він був просто "шевальє", як граф д'Артуа21 для всіх придворних був просто "Месьє". Одруження дю Круазьє не тільки розпалило нещадну війну, які спалахують лише в провінції, воно прискорило розрив між дрібним дворянством та вищою аристократією, між буржуазією і дворянством, що на короткий час були об'єдналися під тиском могутньої наполеонівської влади. Цей раптовий розрив приніс Франції багато лиха. Найпритаманніша французам риса — марнолюбство. Ображене марнолюбство багатьох людей і породило прагнення до рівності, хоча згодом найпалкіші новатори зрозуміли, що запровадити суспільну рівність неможливо. Роялісти жалили лібералів у найвразливіші місця. Обидві партії, а надто в провінції, звинувачували одна одну в найстрахітливіших злочинах, не цураючись найбезсоромніших наклепів. У політиці тоді творилися найчорніші діла, щоб привернути на свій бік громадську думку, щоб забезпечити собі голоси недоумкуватої юрби, яка голосує за кожного спритника, здатного дати їй зброю. Ця ворожнеча виливалася в суперництво кількох осіб. Ці особи, ставши політичними ворогами, незабаром стали й ворогами особистими. У провінції важко не зчепитися врукопаш з приводу таких питань або інтересів, які в столиці сприймаються в загальній теоретичній формі, й тому їхні оборонці поводяться куди стриманіше: наприклад, Лаффіт або Казимір Пер'є22 шанували де Віллеля та й де Пейронне23 за їхні чисто людські якості. Лаффіт, який звелів стріляти в міністрів, охоче заховав би їх у себе вдома, якби вони з'явилися до нього 29 липня 1830 року. Бенжамен Констан24 послав свою книжку про релігію віконтові де Шатобріану25 разом з похвальним листом, у якому він визнав, що дечого навчився в цього міністра Людовіка XVIII. В Парижі люди панують над системами, а в провінції — навпаки: системи підкоряють собі людей з їхніми живими пристрастями; ці люди шпигують одне за одним, пхають носа в приватне життя своїх політичних ворогів, перебріхують їхні висловлювання, пильнують одне одного, як двоє дуелянтів, коли кожен прагне приспати увагу супротивника, щоб скористатися з його найменшої похибки й угородити йому шпагу в бік на шість дюймів углиб; вони захоплені своєю ненавистю, як безжальні азартні гравці грою. Тут людину обмовляють і нещадно з неї глузують під приводом боротьби з її партією.