— Все загинуло, навіть честь,— промовив шевальє, похнюпившись.
— Прощайте, Віктюрнієне,— сказала герцогиня, цілуючи його в чоло,— ми більше не побачимося. Вам краще жити на своїй батьківщині, повітря Парижа для вас шкідливе.
— Діано! — в розпачі вигукнув молодий граф.
— Пане, ви забуваєтеся! — холодно відказала герцогиня.
Відкинувши роль чоловіка, переставши бути коханкою, вона хоч і лишилася ангелом, проте знову стала герцогинею і не тільки герцогинею, а й мольєрівською Селіменою.
Пані де Мофріньєз із гідністю вклонилася своїм співрозмовникам, і в шевальє скотилася остання сльоза захвату, яку він пролив на честь прекрасної статі.
— Як вона нагадує мені принцесу Горіцу! — неголосно вигукнув він.
Діана вийшла. Кучер ляснув батогом, і цей виляск повідомив Віктюрнієнові, що його прекрасному роману, його першій юнацькій пристрасті настав кінець. Поки молодому графові загрожувала небезпека, Діана ще могла бачити в ньому свого коханого. Але тепер, коли його було врятовано, вона відчула до нього зневагу як до людини безвільної — таким він, зрештою, й був.
Через півроку Камюзо перевели до Парижа — спочатку помічником судді, а потім і слідчим. Мішю став королівським прокурором. Добряка Блонде підвищили в радники при королівському суді, й він прослужив там рівно стільки часу, скільки було треба, щоб вийти у відставку, а повернувшись до рідного міста, знову оселився в своєму затишному будиночку. Жозеф Блонде сів у суддівське крісло, в якому сидів його батько, і лишався в ньому до кінця своїх днів без найменших надій на підвищення; він став чоловіком панни Бландюро, яка сьогодні нудиться в тому цегляному будиночку серед квітів, мов короп у мармуровому басейні. Крім того, Мішю й Камюзо були нагороджені орденом Почесного Легіону, а старий Блонде — офіцерським хрестом. Першого помічника прокурора Соваже послали служити на Корсіку на превелике задоволення дю Круазьє, який, звичайно, не мав бажання видавати за нього племінницю.
За намовою дю Ронсере дю Круазьє звернувся в королівський суд із клопотанням переглянути справу — і програв. У всіх кінцях департаменту ліберали розказували, що молодий д'Егріньйон сфальшував чек. Роялісти й собі розповідали, до яких підступів удався дю Круазьє, охоплений жадобою помсти. Між ним і Віктюрнієном відбулася дуель. Випадок був на боці колишнього постачальника, який тяжко поранив супротивника і цим ніби підтвердив свої звинувачення. Справа про підробку чека ще дужче розпалила ворожнечу між двома партіями, бо ліберали доречно й недоречно витягували її на світ Божий. Дю Круазьє постійно терпів поразку на виборах і втратив усяку надію видати племінницю за молодого графа, а надто після дуелі.
Через місяць після затвердження вироку королівським судом Шенель, виснажений цією жахливою боротьбою, якій він віддав усі свої духовні та фізичні сили, помер, радіючи перемозі,— так помирає старий вірний пес, якому ікла дикого кабана розпанахали черево. Він помер майже щасливий, наскільки він міг бути щасливим, залишаючи д'Егріньйонів майже розореними, а молодого графа в убогості, замученого нудьгою, без жодних надій на майбутнє. Ця гірка думка на додачу до повного виснаження й доконала, безперечно, бідолаху. Та серед стількох втрат і горя на його долю випала і велика радість. Здавшись на умовляння сестри, старий маркіз повернув йому свою дружбу. Знатний вельможа прийшов у будиночок на Кошарній вулиці і сів біля узголів'я свого старого слуги, хоча так ніколи й не довідався про всі жертви, які той приніс заради його родини. Шенель, сівши на ліжку, прочитав "Нині отпущаєши", а маркіз пообіцяв, що його поховають у фамільному склепі замку біля могили, в якій спочиватиме й сам маркіз, і він лежатиме в ногах у свого пана — можна сказати, останнього з д'Егріньйонів.
Так помер один з останніх представників чудової породи відданих слуг. Це слово іноді вживають із зневажливим відтінком, але тут йому повернуто первісне значення: феодальна відданість васала своєму сюзеренові. Це почуття, яке сьогодні збереглося тільки в провінційній глушині та в кількох старих королівських слуг, робило честь і знаті, яка вміла розбудити подібні почуття, і міщанству, яке вміло їх плекати. У наші дні така благородна й безкорислива відданість уже неможлива. Справжні слуги аристократичних родин відійшли у Франції в минуле, так само як королі, спадкові пери або невідчужувані маєтки, даровані старовинним родам, щоб навіки зміцнити їхню національну велич. Шенель був не тільки одним з невідомих героїв, що діють у царині приватного життя, він був і значним явищем. Хіба постійне самозречення і готовність до самопожертви не наклали на цю людину печать величі й високої духовності? Такі риси цінуються вище, аніж героїчна здатність зробити добродіяння, що вимагає від людини лише миттєвого зусилля. Чесноти, характерні для Шенеля, можна виявити переважно в тих прошарках народу, які займають проміжне становище між убогим людом та пишною аристократією і поєднують у собі скромні переваги буржуа з витонченим мисленням дворянина, осяваючи все це смолоскипом істинної освіченості.
Віктюрнієн, про якого при дворі склалася несприятлива думка, не міг знайти собі ні багатої нареченої, ні високої посади. Король уперто відмовлявся надати д'Егріньйонам титул пера — єдина ласка, що могла б визволити Віктюрнієна з лабет убогості. Поки жив маркіз, молодий граф і думати не міг про одруження з дочкою багатого буржуа і мусив животіти в батьківському домі, втішаючись спогадами про два роки блискучого паризького життя та про своє аристократичне кохання з прекрасною герцогинею. Сумний, похмурий, нидів він між глибоко зажуреним батьком, який вважав, що його син таки не втік від хандри, і змученою горем тіткою. Шенеля з ними вже не було.
Маркіз помер у 1830 році після побачення з королем Карлом X, який проїздив через Нонанкур. Незламний д'Егріньйон у супроводі вельможних дворян з Музею старожитностей, які ще годилися для такої подорожі, з'явився засвідчити свою відданість королю і приєднатися до жалюгідного почту поваленої монархії. Сьогодні подібний акт мужності може видатися чимось звичайним, але розбурхані заколотом пристрасті надавали йому в ті дні неабиякого героїзму.