Герцог і пер, перший королівський камергер, де Ленонкур, попри свою вишукану ґречність, не міг стримати посмішки, коли прочитав листа від маркіза д'Егріньйона, свого родича. І ця посмішка сказала Віктюрнієнові, що відстань між Музеєм старожитностей і Тюїльрі набагато більша, ніж шістдесят льє: між ними пролягло кілька століть.
У кожну епоху король і двір оточують себе улюбленцями, що не схожі на тих, кого наближали до себе попередні монархи, ні іменами, ні вдачею. Тут повторюється явище, але не особи. Така закономірність видається неймовірною, проте історія її підтверджує. Двір Людовіка XVIII висував на чільне місце зовсім інших людей, ніж ті, які прикрашали двір Людовіка XV (Рів'єрів, Блакасів, д'Аваре, Дамбре, Вобланів, Вітролів, д'Отішана, Ларош-Жаклена, Паск'є, Деказа, Лене, де Віллеля, Лабурдонне та інших). Порівняйте двір Людовіка XIV з двором Генріха IV і ви не знайдете там навіть п'яти вцілілих родів; Вільруа47, улюбленець Людовіка XIV, був онуком простого писаря, що висунувся за Карла IХ. А племінник Рішельє на той час уже втратив будь-яку вагу. Д'Егріньйони, що поводилися, мов принци, за династії Валуа, ще всемогутні за Генріха IV, не мали жодної надії висунутися при дворі Людовіка XVIII, який забув, що вони взагалі існують. Нині чимало аристократичних родів — наприклад, Фуа-Грайї, д'Ерувілі — з іменами не менш славними, ніж імена монарших осіб, не маючи грошей, цієї єдиної сили, що рухає сучасним суспільством, потьмяніли настільки, що, мабуть, скоро згаснуть.
Як тільки Віктюрнієн усе це зрозумів, а зрозумівши, осудив, бо почував себе ображеним паризькою рівністю, цим страховищем, яке за Реставрації зжерло останні залишки станового ладу,— він вирішив відвоювати своє законне місце за допомогою колись надійної, а нині досить уже притупленої зброї, якої дворянство не випустило з рук і в наші часи: він став наслідувати тих, кого парижани обдарували своєю дорогоцінною увагою,— а отже, визнав за необхідне завести власних коней, гарні екіпажі та інші атрибути сучасної розкоші. Як сказав Віктюрнієнові де Марсе, перший паризький чепурун, якого він зустрів у першому ж аристократичному салоні, куди його впустили: "Треба жити на рівні епохи". На своє лихо, молодий д'Егріньйон відразу потрапив у середовище столичних гультяїв, як-от: де Марсе, де Ронкероль, Максим де Трай, де Люпо, де Растіньяк, де Ванденес, де Ажуда-Пінту, де Боденор, де Рош-Югон, де Манервіль,— він познайомився з ними в салонах маркізи д'Еспар, герцогинь де Гранльє, де Карільяно, де Шольє, маркізи д'Еглемон, маркізи де Лістомер, пані Фірміані, графині де Серізі, в Опері, в посольствах, усюди, куди йому відкривало доступ знатне ім'я та уявне багатство. В Парижі аристократичне ім'я, визнане Сен-Жерменським передмістям, яке знає провінційну знать, наче свої п'ять пальців, є ніби перепусткою, що наділяла правом проходити в двері, які для незнайомців та героїв другорядних салонів відчиняються з великим скрипом. Віктюрнієн нічого не просив у своїх родичів, тому прийняли вони його надзвичайно люб'язно; він одразу зрозумів, що єдиний спосіб одержати від них що-небудь — це нічого не домагатися. Якщо перша спонука парижанина — протегувати новачкові, то потім, як правило, настає досить тривалий період зневажливого ставлення до нього. Гордість, марнолюбство, пиха — усі, як добрі, так і погані якості молодого графа підказали йому, що слід, навпаки, дотримуватися наступальної тактики. І тоді виявилося, що герцоги де Верней, д'Ерувіль, де Ленонкур, де Шольє, де Наваррен, де Гранльє, де Мофріньєз, князі де Кадіньян і де Бламон-Шоврі щиро прагнуть відрекомендувати королю цього чарівного нащадка стародавнього роду. Віктюрнієн приїхав у Тюїльрі в чудовому екіпажі з гербом д'Егріньйонів; але після короткої аудієнції в короля він зрозумів, що народ завдає монархові надто багато клопоту, і йому немає коли думати про дворянство. Він зрозумів також, що Реставрація, яка спиралася на старезних політиків та спорохнявілих царедворців, прирекла молодих дворян на майже рабську залежність. Він виразно усвідомив, що не знайдеться для нього пристойної посади ні при дворі, ні на державній службі, ні деінде. І тоді Віктюрнієн сторчголов кинувся у вир світських розваг. Його було відрекомендовано в Єлисейському палаці Бурбонів у герцогині Ангулемської, в домі Марсанів і повсюди його зустрічали з тією показною люб'язністю, з якою належить приймати нащадка стародавнього роду, про якого згадують, лише побачивши його перед собою. А втім, тут відігравали роль не лише спогади про славне минуле. Віктюрнієна вшановували ґречною увагою, бачачи в ньому майбутнього пера та вигідного жениха; марнолюбство не дозволило йому відкрити своє справжнє становище, й він удавав із себе багатія. Всі так захоплювалися його манерами, він так радів своєму першому успіху, що сором, який відчувають багато молодих людей,— сором перед необхідністю зректися вже здобутих перемог — змусив його й далі грати взяту на себе роль. Він найняв невелике помешкання на Поромній вулиці із стайнею, каретним сараєм та всією обставою, необхідною для життя світського чепуруна, на яке він себе прирік від самого початку.
На все це йому знадобилося п'ятдесят тисяч франків і завдяки непередбаченому збігу обставин молодий граф одержав таку суму, незважаючи на мудрі заходи обережного Шенеля. Бо хоча Шенелів лист і надійшов у контору його друга, але Сорб'є вже не було серед живих. Побачивши, що лист діловий, пані Сорб'є, особа аж ніяк не поетична, передала його наступникові покійного чоловіка. Новий нотар Кардо повідомив молодого графа, що чек, виданий на ім'я його попередника, не має законної сили. На патетичний лист старого провінційного нотаря, такий довгий і так ретельно обміркований, Кардо відповів чотирма рядками, де йшлося не про особисті почуття Шенеля, а тільки про те, що документ треба переписати на інше ім'я. Шенель виписав новий чек. Мало схильний поділяти сентиментальні почуття свого провінційного колеги, Кардо був радий зробити графові д'Егріньйонові послугу і видав усю суму, якої зажадав від нього Віктюрнієн. Тим, хто знає паризьке життя, не треба пояснювати, що на півсотні тисяч франків можна придбати не так уже й багато меблів, екіпажів, коней та всяких предметів розкоші. Тому не дивно, що незабаром Віктюрнієн заборгував ще двадцять тисяч своїм постачальникам, які спершу охоче давали йому кредит, оскільки громадська думка та Жозефен, цей Шенель у лівреї, швидко поширили чутку про нібито величезне багатство молодого графа.