— Мені прикро, що в мене немає чоловіка, аби вас виручити, але досі я ніяк собі не уявляла, що чоловік може бути мені корисним.
Він засміявся і знову сів на канапу.
— Взагалі то чоловік може бути дуже корисним.
— О, відчуваю, що не дуже шалітиму від того, що ви мені розкажете! Зрештою, спробуйте… І в чому мені може придатися чоловік? Ну ж бо, кажіть…
— Може бути вам супутником.
— У мене є книги.
— Водити вас на пляж.
— Я туди ходжу з Боббі, моїм спанієлем.
— Притримати двері й відсторонитися, коли ви кудись заходитимете.
— У мене немає жодних проблем із дверима, і я не оціню чоловіка, який відсторонюватиметься. Ні, цього не досить, в чому ще він може мені прислужитися?
— Він міг би вас пригортати, пестити вашу шийку, цілувати.
— О, це вже краще. Що ще?
— Іще він може покласти вас у ліжко, де зробить вас щасливою.
— Невже?
— Він вас кохатиме.
— Чи зуміє?
— Кохати вас — не повинно бути чимось складним.
— Чому?
— Бо ви люб'язні.
Не усвідомлюючи цього, ми невідворотно наближались одне до одного.
— Чи ж мені потрібно вийти заміж, щоб усього цього домогтися? Чи ж цю роль не зміг би зіграти залицяльник?
— Зміг би, — ствердно видихнув він.
Раптом його обличчя нахмурилося. Він відкинувся назад, щільніше закутався у тканину, підвівся, обвів занепокоєним поглядом стіни довкіл і заговорив, повністю змінивши тон і манеру висловлюватися.
— Перепрошую, мадемуазель, я негідно веду себе з вами. У вас стільки шарму, мадемуазель, що я забув про ситуацію, яка змушує вас мене слухати, і дозволив собі неприпустимі речі. Прошу мене вибачити і забути про мою поведінку. Чи не могли би ви показати, де ваша ванна кімната?
Нова владність забриніла в його голосі, а я, не вагаючись, одразу ж їй підкорилась.
Щойно він зайшов до ванної, я пообіцяла, що одяг лежатиме на табуретці за дверима, і кинулась до своєї кімнати.
Відкриваючи з розмаху шухляди й шафи, я передумувала всю сцену. Що зі мною трапилось? Я вела себе наче авантюристка, я йому лестила, його провокувала, розпалила, авжеж, змусила залицятися… У мене виник смак подобатися, він наповнював мої слова іншим змістом, насичував мої жести, увиразнював мої погляди, словом, підштовхував мене перетворити наш обмін фразами на флірт. Сама того не бажаючи, я створила між нами еротичну напругу. Давши йому образ легковажної жінки, я спонукала б його бути надто підприємливим, якби в останню мить він не вхопився за своє виховання.
Мої шафи привели мене у відчай. У них не тільки не можна було знайти щось підхоже для чоловіка, а й нічого, що відповідало б його росту. Раптом мене осяяло: я піднялася на поверх служниці Марґіт, яка була високою, широкою та огрядною, і, скориставшись її відсутністю, дещо в неї позичила.
Геть спітнівши, я витягла найширшу річ із її валізки, квапливо спустилась униз і прокричала перед дверима:
— Мені дуже соромно, це просто катастрофа. Я можу вам запропонувати лише халат, позичений у моєї служниці.
— Підійде.
— Ви так кажете, бо ніколи її не бачили. Я чекатиму вас унизу.
Коли він спустився вниз, вирядившись у широкий бавовняний халат білого кольору — його комір і рукави прикрашало мереживо, саме так! — ми розреготались. Він сміявся зі свого кумедного вигляду, я реготала з ніяковості, бо за контрастом ця жіноча річ робила його ще мужнішим і сильнішим. Розмір його ніг і рук мене хвилював.
— Чи можна зателефонувати?
— Так. Телефон он там.
— Що я маю сказати шоферові?
Здивована тим, що він телефонує радше шоферові, ніж членові родини, я не встигла зрозуміти запитання і відповіла недоречно:
— Скажіть, що ми будемо раді його бачити і маємо чай і для нього.
Ґійом був змушений сісти на східцях, бо моя відповідь викликала вибух сміху. Мені було приємно, що мої слова так подіяли на нього, хоча й не знала чому. Нареготавшись, він уточнив:
— Ні, моє запитання означало: яку адресу я маю назвати шоферові, щоби він за мною приїхав?
— Вілла "Цирцея", вулиця Рододендронів, 2, Остенде.
Аби виправити свою похибку і довести, що вихована, я залишила його розмовляти по телефону і пішла на кухню, де почала брязкотіти начинням, просто аби показати, що його розмову не підслуховую, і навіть узялася наспівувати, постукуючи по електрочайнику, ложках, чашках.
— Коли ви готуєте чай, можна подумати, що звучать ударні симфонічного оркестру.
Я здригнулась і побачила, що він стоїть на порозі й за мною спостерігає.
— Поговорили з родиною? Вони заспокоїлись?
— Вони не хвилювались.
Ми повернулися до вітальні з чайником і печивом.
— Еммо, ви пишете?
— Чому ви про це питаєте? Всі чомусь ставлять мені це запитання!
— Ви стільки читаєте.
— Я нашкрябала кілька жахливих поезій, але на цьому поставлю крапку. Читати й писати — геть різні речі. Я ж не питаю вас, чи ви перетворитеся на жінку, посилаючись на те, що ви любите жінок? Отже, ваше запитання — абсурдне.
— Справедливо, але звідки вам відомо, що я люблю жінок?
Я замовкла. Вляпалася! Відтепер, незалежно від мене, еротизм заполонив мою мову. Коли цей чоловік опинявся менш як за три метри від мене, я не могла втриматися, щоб його не приманювати.
— Здогадуюсь, — прошепотіла я, опустивши очі.
— По правді, я такої репутації не маю, — сказав він тихо. — Брати й кузени значно більше полюбляють упадати коло жінок. І докоряють мені за те, що я чемний, надто чемний.
— Он як! І чому ж ви такий чемний?
— Цілком певно тому, що бережу себе для однієї жінки. Хорошої. Справжньої.
Спершу я по-дурному вирішила, що цю фразу адресовано мені. Усвідомивши це, я одразу ж зреагувала і вирішила перескочити на іншу тему.
— Ви ж не будете твердити, що у вашому віці ви так і не… досі не…
Я не закінчила фрази, настільки сама себе вжахнулась! Я вже суворо допитую нестерпно вродливого чоловіка, якого одягла в жіночий одяг, щоби знати, чи він незайманий!
Його вуста напіввідкрилися від здивування й кумедності ситуації.
— Ні, я вас заспокою… я це зробив. І насолоджуюсь, коли це роблю. Бачите, в моєму оточенні було чимало жінок, більш зрілих за мене, проте чудесних, які з радістю посвятили мене в це у досить юному віці.
— Як бачите, мене це втішило, — зітхнула я, немов би він розповідав про свої успіхи в гольфі.