Мої стежки і зустрічі

Страница 153 из 161

София Тобилевич

"Глибокочтима Софія Віталіївно!

Ваш несподіваний лист викликав в душі моїй сумній і хмурій таке чуття радості, якого я, от уже четвертий рік, всією своєю істотою не почував. Спасибі! ...Не взираючи на те, що я тут, на цій чужій чужині живу з матеріального боку звичайно далеко краще, ніж ви там!., але душа моя самітня, я одинокий, як ще ніколи не був, і тільки з своїми тяжкими гнітючими думками сиджу у себе, в вогкій хаті, як той сич в лісі, і з ними мовчки розмовляю. З того часу, як в Кам'янці-Подільському я смертельно заслаб на тиф і одною ногою був вже на тім світі, а осиливши ту тяжку хворобу, знов вернувся на цей, я не живу, а доживаю. Бо в час моєї хвороби украв хтось ключі від мого щастя і я його вже не маю... Зостались у мене тільки болючі рани в серці, яких не можу залічить і з ними знать так і помру. Ви не можете собі уявить, яка бува у мене нудьга болюча по колишньому давньому минулому, якого назад не вернуть, і разом по моїй рідній Україні... Вірите, я вже сам не пам'ятаю, коли я на своїм обличчі мав вираз сміху, тому і не диво, коли мене іноді питають: "М. К., де ваш юмор подівся, де ваша колишня заразна веселість?" Нема!.. З ключами все пропало. ...Ну, а тепер що ж ще про свою одісею написати? Просидівши у Львові майже рік без діла, без грошей, де що мав продав, заклав і сів писать і тим нудьгу розважать. Кінчив свої театральні згадки за сорок літ праці. Переклав "Мертві душі", "Оглядини", (Женітьба) і т. і. і нарешті хтось про мене згадав і запросили мене директорувать в Ужгород... Роботи до чорта, а толку мало. З неуків треба було зробить акторів і сформувать театр. Тепер він вже є. Правда прийшлось додать декого з фахових акторів, що були розсипані по горах і долинах Польиг і Галичини. Але розвернуть свої крила нема де, тісно, літать не можу. Добився був можливості повезти трупу в Прагу, де справді зробив, як кажуть, "шурум-бурум". Вся преса празька загомоніла, ото тільки й радості було і думалось мені: що ж би ви сказали, коли б я вам показав ту мою трупу, в яку я, впротяг багатьох років, вклав всю мою душу? Як би ви загомоніли?!.

А як би хотілось мені знов на своїй рідній Україні, на широкім її просторі, розвернуть свої ще, як мені здається, свої дужі крила! Та ба!..

Знать так на роду мені написано, щоб віддать на користь рідного мистецтва всі сили і умерти десь в чужій чужині (а смерть вже не за горами), не побачивши і перед смертю свою рідну... красуню Україну, де зорі ясні, де річки чисті, степи роздолі, безкраї та барвисті. Під час тяжкого суму і нудьги находить на мене мимо волі бажання віршувать і я сідаю і починаю папір псувать...

Щиро тисну руку Вашу і зостаюсь той самий Микола (тільки постарів) Ужгород. 11/1. 23".

Після Ужгорода Садовський деякий час працював у Празі, про це він теж згадує в багатьох своїх листах до мене. У Празі йому було не так самітно, бо там, як я вже згадувала, навчався його син Микола. "Миколка мій тут, зі мною, — писав він, — і поступив в Університет на філософію. Хай буде філософом. Всім студентам тут дають чехи пособіє, місячну платню, корон по 500. Все ж на харчі вистачить. Якщо зможете, то довідайтесь, чи одібрала М. К. Заньковецька гроші, я їй послав. От уже місяців зо два як послав, а не маю відповіді. При случаї спитайте і дайте мені про це відомость. Хоч може це їй не подобається, але я виконую свій обов'язок... Згадки свої за сорок років скінчив та оце думаю засісти писать ще про своє перебування на безкраю темній, богом забутій Підкарпатщині. Звичайно світу вони не побачать, бо хто їх тепер видасть? А може колись буде цікаво..."

У цьому листі, як ї в деяких інших, Садовський пише про М. К. Заньковецьку. Відомості про святкування ювілею великої артистки в радянському Києві дійшли і до Праги. Садовський, бажаючи їй усього доброго, влаштував спектакль спеціально для вшанування ювілейного свята і зібрані гроші вислав Марії Костянтинівні. Але в цьому листі, що я процитувала, Микола Карпович писав про інші гроші, одіслані вже від нього особисто. Він дуже ображався на неї за її небажання писати до нього, особливо йому було кривдно, що замість Марії Костянтинівни йому відписав її лікар. Один тільки раз вона власноручно відповіла йому, і про це Садовський теж написав мені. Отже пам'ять про неї, як колишнього друга й товариша по спільній роботі, жила в його серці. Його дуже турбувало питання, чи не терпить вона часом яких матеріальних нестатків. Після повернення з еміграції до Києва він навіть відвідав її, стару вже й хвору.

Окрім роботи з недосвідченими акторами та праці літературної над спогадами про театральну роботу та над численними перекладами п'єс на українську мову, про які він теж писав мені з Праги, Садовський брався за суто фізичну працю, коли траплялась нагода заробити трохи грошенят і попрацювати на чистому сільському повітрі. Ось, наприклад, один з уривків з його власних листів до мене: "21/6 24 року.

Дорога Софія Віталіївно!

Вибачайте, що немов трохи забарився з одповіддю. Це сталося тому, що я з Праги переїхав у село, а тому в Празі буваю рідко... П'ю молоко і дивлюся, як вийду на шпиль гори, туди, де моя люба, убога Україна, по якій я от вже четвертий рік тужу. Сонце заходить і я розмірковую, чи то ж як у мене на хуторі, чи ні? Бачу трошки не там і беру напрямок оком туди, де воно сідає у мене на Україні. ...На тім тижні косив траву днів два. Нас тут кілька чоловіків зібралось, таких, що уміють косить, то й найнялись. Тридцять корон денно і пиво в обід і увечері. Думав, що забув уже, бо давно не косив, а потім розгойдався і пішло як по маслу. Правда, трохи спина боліла після першого дня, а другого вже й перестала. ...Заробляєм хліб насущний..."

Тяжко нудьгуючи за батьківщиною й палко бажаючи прикласти й своїх сил і уміння, щоб утворити новий радянський театр у себе, на своїй землі, Садовський чомусь не

насмілювався звернутись до Радянського уряду, прохаючи його дозволу повернутись на Україну. Чекав того, щоб уряд без спеціального прохання прислав потрібний для повернення до Києва дозвіл. На прохання цілого гурту акторів, що добре знали творчі здібності Садовського, уряд дозволив Миколі Карповичу повернутись додому і ось, нарешті, мрії його здійснилися. У 1926 році я одержала в Києві таку від нього телеграму, вже з Харкова: "У вівторок ранком приїду. Садовський".