На очах у Сашка заблищали сльози, але він зараз же звів розмову на інше і почав розпитувати мене про те, хто в мене залишився на світі найрідніший. Довідавшись, що у мене є ще старенька мати, яка живе на хуторі "Богданівка" у свого сина й мого брата Янка, порадив мені негайно виїхати з хутора до матері:
— Ви все тут одна та одна. Юрко Іванович господарством клопочеться, Наташі теж нема коли сидіти з вами, бо в неї малі діти. У матері вам буде легше переносити своє горе. Хоть старенька вона, а все ж мати, рідна кров.
До цієї поради Сашко ще додав таке:
— Якщо Юркові буде сутужно дати вам коней до вокзалу, то я підвезу вас на станцію своїми й до вагона допоможу сісти.
— А як же Іван Карпович? — спитала я, забувши зовсім, що Іван вже помер і що йому моя опіка не потрібна.
— За могилу не турбуйтесь,— відповів Сашко. — Я сам догляну її. Їдьте спокійно, їдьте, не залишайтесь тут, бо захворієте.
Побачивши ще здалеку череду, яка повільно наближалась з пасовиська, він рішуче взяв мене за руку і сказав:
— Ходімо звідсіль. Он череда іде. Курява буде тут страшенна.
І ми пішли. Сашко провів мене аж до самого ставка, який ховався від нас за зеленим валом, обсадженим з двох боків розложистими вербами. Попрощались сердечно, як близькі друзі.
Ота тепла зустріч з простим селянином залишилась у моїх спогадах світлим променем. Сашко перший умів виявити своє глибоке співчуття й турботу про мене. Адже ж дійсно на хуторі я відчувала себе тоді дуже самітною: Юрко й Наташа були завжди заклопотані своїми господарськими справами і обоє лягали спати дуже рано, майже разом зі своїми малими дітьми. Жили вони у новій прибудованій частині нашого дому, в протилежному боці від тих кімнат, де була моя опочивальня й вітальня, яку всі чомусь називали з давніх-давен "залою", хоч вітальня та була не більша від інших кімнат. На своїй половині я була зовсім відрізана від них і це робило мене самітною.
"Може, й справді поїхати до Янка?" — починала я думати все частіше й частіше, особливо вночі, коли я раптово прокидалась від того, що знайомий голос Івана Карповича, здавалось, кликав мене:
— Соню!
Той голос я чула виразно над собою, так як це часто бувало в ті ночі, коли він писав свої п'єси і будив мене, бажаючи прочитати сумнівне місце або таке, яке йому дуже подобалось. Оте знайоме слово "Соню" примушувало мене зіскакувати з ліжка і хвататись за коробочку з сірниками. При тьмяному світлі від запаленої свічки я озиралась навколо по кімнаті. Тихо й порожньо. Знову нерви піддурили мене. В кімнаті ані живого духу! Виднілись тільки напів-освітлені меблі й речі. Але вони здавались мені чомусь ворожими й суворими. Такі знайомі і такі разом з тим чужі! Я гасила свічку, щоб їх не бачити, і ще довго не могла заснути. Іноді доводилось навіть запалювати велику лампу "молнію" і при її яскравому світлі чекати ранку, бо заснути мені бувало дуже трудно. Я розуміла, що я психічно захворіла і що мені треба негайно виїхати з хутора й одірватися від тяжких спогадів. Але виїхати з хутора було важче, ніж я думала. Завше якесь нове діло біля могили затримувало мене. То треба було разом з Юрком та Сашком Барамбою посадити декоративні кущі, які Юркові пощастило десь здобути, то виникала потреба допомогти сільським дівчатам познімати з могили Івана всі металеві вінки, щоб натомість покласти величезний вінок з живих степових квітів,
які так любив Іван Карпович. Крім того я вирішила сплести другий вінок з тих квітів, які ще влітку веселили його око у нас біля хати. Розглядаючи оті квіти, Іван Карпович завжди хвалив природу, що вміла так майстерно створювати прикраси й для садків і для лук та степів. "Природа, — казав він, — найкращий митець, найкращий художник". Вже неначе все мною було зроблено біля дорогої могили, а я все не могла наважитись виїхати з хутора. Я ще не звикла почувати себе хазяйкою своєї волі, бо ніколи нічого важливого в своєму житті не починала, не порадившись з Іваном. По духовній інерції я продовжувала вагатися. Мені здавалось, що я зроблю велику кривду своєму другові, коли виїду далеко від хутора і залишу надовго його могилу без свого догляду. Але, переконавшись у тому, що зі мною діється щось недобре, я попросила Юрка відвезти мене на станцію і допомогти здати у багаж мої речі.
Заквітчавши осінніми квітами могилу свого друга-чоловіка, я виїхала з хутора. Проїжджаючи повз кладовище, я ще раз зайшла попрощатися з Іваном Карповичем і довго потім озиралась на той хрест, що стояв над ним. На тому хресті, я знала, були написані такі слова: "Люди вмирають — ідеї вічні! Серце твоє, налите правдою і любов'ю до рідного, темного люду, полягло серед них, а дух величний твій — витатиме над ними довіку! Коли ж незрячі тепер прозріють,— тебе в своїй сім'ї вільній, новій — спом'януть".
Думаючи про цей напис і про той хрест, який сумною пам'яткою височів на кладовищі, я тоді дала собі тверду обіцянку, а саме: замість того хреста, який говорив лише про скорботу, поставити інший, "нерукотворний" пам'ятник, який би на довгі роки міг свідчити про те, що на світі був, думав і діяв Іван Карпович Тобілевич — Карпенко-Карий. Тут могила Івана Карповича могла нагадувати лише карлюжанам про те, що у них був друг, а я вирішила тоді написати про нього все те, що пам'ятала, щоб знали широкі кола і нашої молоді, і нашого суспільства.
* *
*
Час, який здавався мені таким байдужим до людського горя, виявився неабияким лікарем. Потроху він почав гоїти мої душевні болі. Він оздоровив мене і пробудив у мені цікавість до життя.
З хутора Богданівна, де хазяйнував мій брат Пілецький, син мого вітчима й моєї матері, я поїхала на курорт Друскеніки (нині — Трускавець), щоб полікувати свою хвору печінку. Під час лікування я взялась до своїх згадок про Івана Карповича. Умови для праці були надзвичайно сприятливі, тим більше, що лікування моє давало хороші наслідки.
Життя Івана Карповича розгорталось перед моїми духовними очима суцільною ниткою, не обриваючись. Моя пам'ять зберегла всі ті розповіді, які я чула від нього в Новочеркаську: і про його батьків, і про його дитинство, і взагалі про все його життя, до знайомства зі мною. Тоді я ще добре про все те пам'ятала, може, тому, що після повернення нашого з заслання на хутір я багато дечого цікавого чула про те саме і від батька Карпа Адамовича.