— От дурний хлопець! І чого б то сердитись так довго?
Поїхав Садовський з трупи, і справу нашу знову почали продовжувати вдвох Іван та Панас, як і завжди, у повній згоді та єдності думок. І так бувало не раз з ними.
Протягом довгого існування нашої трупи вона була пристановищем для багатьох артистів і артисток, видатних і безталанних До нас приходили актори з різних труп — і Кропивницького, і Садовського, і Старицького. Приєднувались до нас і самі велетні сцени: Кропивницький, Заньковецька та Садовський. Своєю присутністю вони допомагали утворювати міцний, сильний мистецький ансамбль на радість не тільки нам, а й усім, хто захоплювався театральним мистецтвом. Та, на жаль, вони не затримувались надовго й відходили, утворюючи свої, окремі трупи.
У нашому товаристві, постійно або тільки тимчасово, працювали артистки: Ліницька, Суслова, Вірина, Борисоглібська, Росіна, Клименко, Калина, Квітка, Попова, Войцехівська, Онищенко, Діброва, Садовська друга, Куликівська, Петляш та багато інших. З артистів — Розсудов-Кулябко, Грицай, Паньківський, Науменко, Зайченко, Чичорський, Жулінський, Дзбановський, Суслов, Петляшенко, Костюченко, Маринич, Ласкавий, Добриков, Писаренко, Загорський і багато, багато інших. Деякі з мандрівних птахів з’являлись у трупі на тиждень чи на місяць і зникали, як метеори, залишивши по собі трохи чаду від їхнього, ніким ще не оціненого, таланту...
— Е, — казав один з таких мандрівників, не задоволений роллю, яку йому дали, — що це за роль: двоє слів. От у такого-то, або у самого Гаркуна-Задунайського я всі головні ролі грав!
— А де ж та трупа? — питав його Тобілевич.
— Немає, розсипалась.
Тим-то вона й розсипалась, що ви там усі головні ролі грали.
Нема нічого огиднішого, як акторська самовпевненість, нема нічого дразливішого, як акторське самолюбство. Часто доводилось Іванові Карповичу розмовляти з молодими товаришами на цю тему. Він казав їм, що без природженого таланту треба багато років праці, щоб здобути собі оту химерну славу, яка іноді приходить тільки в старості, тоді, коли вже тішитись нею пізно, бо слідом з'являються провісники неминучої смерті. Але зарозуміла молодь вбачала в цих порадах якийсь особистий інтерес Івана Карповича.
Отак хвилювалось наше артистичне життя, як море в бурю. Одні хвилі наздоганяли другі, посідали їхнє місце, потім знову вертались, щоб рухатися без кінця. І тільки переконавшись, що лише там добре, де нас нема, певна група артистів — давніх товаришів — зупинилась уже на однім місці і в спільному гурті перебувала аж до смерті Івана Тобілевича і ще після неї продержалась деякий час.
ШЛЯХОМ ЦИГАН
Ненормальні політичні обставини, в яких опинився український театр у зв'язку з різними заборонами, робили працю артиста дуже тяжкою, а працю керманичів театру, адміністраторів — справжнім ярмом. Адже ж треба було забезпечити можливі точки для вистав, виробити певний маршрут на цілий рік уперед, щоб можна було легко, не витрачаючи великих коштів, переїжджати з місця на місце. А мандрувати доводилось здебільшого по Росії, починаючи з її північного краю до південного. Це було, звичайно, величезною працею, утрудненою тим, що окрім нашої трупи та інших українських колективів по тих же містах мандрували, так само, як і ми, трупи російські. Доводилось іноді переїжджати з одного міста до іншого, де можна було мати ніким не зайнятий театр на дві або три доби; їхали, наприклад, з Єлисавета до Казані або до Петербурга. Грали не там, де хотіли, а там,.де було можна, а це ж не те саме. Ці тяжкі далекі мандрівки вимагали багато коштів, забирали багато часу і знесилювали дорожними невигодами акторський гурт.
Я вже писала, що з перших років існування трупи Іван Тобілевич хотів створити для молодих своїх учнів родинне оточення і не тільки навчати їх театрального мистецтва, а й розважати у тяжкому житті. Та, на жаль, гостей на вечорницях, які він улаштовував, бувало дуже мало, і це діло вмерло, не здолавши розцвісти.
Це звичайно було дуже прикро і боляче для Івана Карповича і для брата його Саксаганського. Але вони мусили визнати, що за логікою фактів люди шукають розваги після праці там, де їм приємно, а не там, де корисно.
Треба сказати, що на шляху актора завжди було дуже багато спокус. Багатьох акторів різні веселі, гулящі компанії запрошували на свої гулянки до ресторану, де вони пиячили, часом, до ранку. Це справляло неприємне враження на тих, хто далеко стояв від театрального життя з його прозою. Публіка гадала, що життя актора, з його вічними мандрівками, дуже веселе й безтурботне. На перебування артистів у їхньому місті дивились як на чудову віньєтку на чолі театральної афіші. Ніхто не бачив і не знав, що поза нею життя вишкіряє до кожного актора свої чорні, страшні зуби. Мій власний досвід і ті спостереження, які я мала нагоду робити під час перейденого мною довгого акторського шляху, виробили в мені тверде переконання в тому, що життя українського актора тих часів було однією безупинною мандрівкою, і що мандрівка та була ой яка тяжка.
От, наприклад, подивіться, що це за гурт людей пливе он там, по замерзаючих уже хвилях Фінської затоки, серед страшенного шуму криголамів, що розбивають товсту кригу моря своїми залізними кулаками? Яка лиха хуртовина жене отих людей на далеку Північ, до кам'яних фортів Кронштадта, серед отих льодових скель і крижаних гір, серед холоду і північної завірюхи? Та то ж артисти українського театру, артисти саме нашої трупи, що їдуть давати виставу.
Одяг на всіх нас дуже легкий, непристосований до суворого північного клімату. Вітер наскрізь проймає все тіло і ріже його гострими ножами. А ми всі, збившись у тісний гурт на чардаку морського велетня, тулимось один до одного, боязко і сумно прислухаючись до оглушливого звуку криголамів, і тремтимо від холоду, як у пропасниці. Чоловіки мали одну тільки розвагу: "Давайте, братці, закуримо, щоб вдома не журились!" Де в кого з присутніх з'являється сумнів: "Чи доїдемо ми сьогодні до Кронштадта?" Мороз, що так люто взявся показувати свою міць, може на довгий час зашвартувати пароплав-криголам між льодовою корою. Проте мотори машин працюють бездоганно, з усієї сили. Крижини, розбиті на шматки, летять угору блискучими скалками і густим градом падають униз. Пароплав наш неначе зовсім не рухається. Ми бачимо, як розбитий лід, що впав униз, знов обхоплює його стіни і, зміцнений морозом та вітром, ще сильніше прикипає до них. Вся природа неначе повстала проти нас. Та дарма! Ось уже маячать стіни кронштадтських фортів, і ми незабаром зможемо обігрітися перед виставою десь у теплому кутку. На всіх наших акторів і співаків боляче було дивитись: від холоду вони були, як неживі...