На такі жарти зрадливих хвиль мав нагоду надивитись не тільки письменник Тобілевич, а й кожен, хто мав близькі стосунки з акторами і добре знав умови їхнього життя. Жінка з дітьми живе в одному місці, виховує й ростить дітей, доглядає свого родинного гнізда, а чоловік її, артист мусить за вимогами своєї професії залишати те гніздо на довгий час. Спільні виступи на сцені, спільні інтереси під час переїздів на нове місце роботи, влаштовування на тому новому місці дуже часто простягають невидимі нитки симпатії між окремими членами акторського колективу, а коли ще актор і актриса молоді, коли їм доводиться мало не щодня грати в одній і тій самій п'єсі та ще бути героями якоїсь любовної пригоди, то непомітно для самих себе герой і героїня відчувають деяку близькість і поза сценою. На початку такої симпатії все здається безневинним і зрозумілим, так неначе взаємні зв'язки виникли самі по собі, без участі героя й героїні. Та відірване життя від сім'ї частенько примушує людину забувати про свої обов'язки, і непомітно для неї нова любов вкрадається, як злодій, і її тільки тоді помічають, коли шал крові створює непоправне вже для чесного сім'янина становище.
Надивившись на різні драми й комедії у залаштунковому житті, Іван Карпович вирішив відгукнутись, як письменник, на це ненормальне явище. Герой його п'єси Іван Барильченко, славетний артист, має дуже хорошу й гідну дружину Марусю, яка, оселившись на стале вдома, виховує дітей, в той час як її чоловік працює й заробляє на потреби сім'ї. Дружину свою Іван неначе дуже любить і шанує, а проте спільна робота на сцені спричинилась до нового кохання. Він, переїжджаючи з місця на місце, перебуває в любовних стосунках з прем'єршею трупи Людмилою, котра почала називатися "Ваніною". Кохаючи Івана Барильченка, Ваніна не від того, щоб тішитись залицянням інших палких поклонників, і це не може, звичайно, не викликати заздрощів у її коханця Івана. Події в п'єсі розгортаються так, що Маруся, яка сліпо довіряла своєму чоловікові, приїздить до того міста, де він грає в театрі, і на свої власні очі бачить його зраду. Дуже принципова, вона не хоче пробачити Іванові його любовні зв'язки з Ваніною і виїздить, порвавши назавжди зі своїм чоловіком.
Іван у розпачі. Він збирається кидати сцену й шукати примирення з Марусею, але й з Людмилою йому не легко розлучитися. Для нього, що не вміє накласти владну узду на свої пристрасті, потрібна і чесна та вірна дружина Маруся, і палка, дарма що зрадлива, кокетка Людмила. Іван розумів, що стоїть перед прірвою, куди ось-ось назавжди має скотитися щастя його життя. Шукаючи порятунку, він вирішує повернутись на село, де близькість до всього природного, натурального, не попсованого ніякими принадними спокусами допоможе йому відновити свої моральні сили і повернути як душевне, так і фізичне здоров'я.
"Вертайсь до землі", — кличе автор Барильченка, що заплутався у протиріччях міського життя. Іван Карпович був переконаний, що тільки земля може заспокоїти людину і що праця біля землі може якнайкраще і якнайшвидше вилікувати людину, яка захворіла і фізично, і морально.
Сам дуже високих моральних засад щодо своїх обов'язків чоловіка й батька, Іван Карпович засуджував несталість у почуттях чоловіка до жінки й жінки до чоловіка, нестійкість їхніх моральних принципів.
Бачачи, як багато жінок і чоловіків з-поза театрального світу шаліло від нестримної жаги до артистів та артисток, переслідуючи їх своїм коханням, Іван Карпович обурювався не раз, коли зустрічав за лаштунками дам високого світу або мужчин, давно одружених, у яких до того були, крім дружини, ще й діти, часом вже дорослі. Такі заможні дами та жонаті мужчини були для нього ясним свідченням морального занепаду в родинному житті високих верств суспільства. Адже ж безсоромність їхня дуже часто доходила до того, що після спектаклю ліврейний лакей шукав якого-небудь артиста, за яким вельможна пані прислала його разом з каретою. Він мав доставити того уподобаного артиста до неї на побачення або на вечерю. Письменник вважав своїм священним обов'язком сказати своє слово осуду таким занадто безсоромним поклонникам і поклонницям. У "Житейському морі" ми бачимо графа, що залицяється до артистки Людмили, і жінку, яка шаліє за артистом Барильченком. Це все списано було майже з натури, і скандал, що учинив чоловік своїй закоханій в артиста жінці, не був на ті часи поодиноким фактом.
На мій погляд, п'єсу "Житейське море" треба розглядати як комедію звичаїв та характерів. Вона трактувала вади суспільства певного часу й певного кола товариства, на зразок мольєрівської комедії "Смішні манірниці" ("Les precieuses ridicules").
Іван Карпович мав намір написати ще й третю частину цієї трилогії і в ній показати Івана Барильченка вже не серед бурхливих хвиль житейського моря, а біля його берега, себто серед нормального, трудового життя в оточенні сільської природи. Він ніяк не міг добрати назву для цієї третьої п'єси. Називав її по-різному, але найчастіше "У пристані" або "У берега". Велика віра була у Івана Карповича в цілющу силу для людської душі близькості природи, роботи біля землі.
Серед чорнових паперів Івана Карповича я знайшла зошит, на обкладинці якого стоїть назва "Сутяги". З чорнових записів в тому зшиткові не можна вже пригадати, що то за п'єса мала бути. Сама я нічого про те не пам'ятаю. Думаю, чи не про тих людей хотів написати Іван Карпович, папери яких він колись спалив, очищаючи судовий архів у Єлисаветі. Адже ж він часто згадував про різні судові справи людей, які могли позиватися протягом довгих років за яку-небудь дрібницю і які дуже нагадували героїв безсмертного Гоголя з твору "Повість про те, як посварились Іван Іванович з Іваном Никифоровичем". Ті сварки часто-густо забирали все майно сутяг на судові розправи. Були люди, які мали завзяття й упертість, щоб поставити на своєму, довести "ворогові", найчастіше доброму сусідові, що правда не на його боці. Пам'ятаю спогади Івана Карповича про тих сутяг, але не можу з певністю сказати, що п'єса "Сутяги" мала намір змалювати які-небудь пригоди й інциденти саме з таких, про які я тут згадувала.