А гвардії старшина був щасливий, покректував та переставляв облиплу мулом вершу, і аж потріскувала шинеля на його спині (і широко роз’їжджалась розпірка), коли він згинався над водою та гукав Сашкові: "Бовтай, Сашуню!"
Та от старшина залюблено глянув на жінку і стурбувався, нахмурився:
— Господи,— сказав, хукаючи їй на руки,— які в тебе сині пальці. И холодні... Е, та ти геть перемерзла і трусишся. Йди додому, ми зараз закінчимо.
— Ні, ні! — з острахом мовила Єва.— Я з вами... Я з вами побуду.
"Боїться,— далі одійшов Сашко.— Не хоче нас двох покинуть... Ну, хай".
...Це була царська вечеря. В хаті димно, очмаріло пахло рибою — і смаженою не на воді, а на жовтому, на запахущому маргарині. І світив на столі не щербатий казан із жаром, а справжня спиртівка, її змайстрував батько з консервної бляшанки, а спирту гвардії старшина привіз дві повні фляги. Та головне — за столом сидів сам батько, зніяковілий од щастя, сидів у розстебнутій гімнастерці, вже трохи розпашілий од першої чарки. І Єва поруч.
Вони часто вмовкали, переглядалися, і, мабуть, кожен думав про те, що за роки війни вони таки почужіли, віддалилися і нема вже тої близькості, тої простоти, що була колись між ними, і ніяк ця простота і близькість не давалися, а тому Мирон налягав на чарку. Єва теж випила краплю й сказала: "Ох, як я захмеліла",— і справді хмільненько й розчулено поглядала, на чоловіка, навіть усміхалася, і не то слабенький рум’янець, не то відблиск вогню лягав їй на щоки. "Батько. Батько за столом",— от що заповнило хлопцеві душу, заповнило теплом, спокоєм, затишком, відчуттям того, що це міцно і вже надовго.
Мирон з Євою випили ще, міцніше притислися плечима і згадали, як вони познайомились. А було те, виявляється, на кар’єрі, влітку, і Мирон крикнув Єві: "Тікай!", а потім вибух, загупало каміння, і він тілом прикрив перелякану на смерть дівчину. Вони згадали і, глянувши одне на одного, чогось знітились, почервоніли, а Сашко подивився на них, потім на лобатого парубка, що висів під рушником на стіні, й подумав: вони ще молоді — обоє... Батькові стало жарко, він розстебнув комірець і долонею, по-мужицькому, витер піт з широкого білого чола й з білих залисин (а всі Кубенки рано лисіли), його обвітрене лице — навіть поголене, воно було рудувате від густої упертої щетини — набрало поважного вигляду. Кубенко хотів щось сказати і сказати, мабуть, серйозно, але його несподівано перебили.
Прочинилися двері. Завіси проспівали тихо й протяжно. Всі за столом повернулись. У хату просунулась... кругла рожева фізіономія. Очі в Єви розширились, вона сполотніла і так, похоловши, застигла.
— О! — вимовила вона, захлинаючись.— О!.. Це ти?
— Та я ж! — весело сказав Гриня-приймак.— Я, матері вашій ковінька! Без мене п’єте?
Гриня ступив до столу, витяг з-за пазухи пляшку (ту ж зелену, петрівську) і вдарив денцем по столу. Це в нього вийшло здорово, по-парубоцькому.
— Чого це ви в чорта-біса-матері од людей ховаєтесь? — І Гриня сказав, що йшов повз хату, аж вогник у вікні, ну, значить гості й добра чарка, то хіба міг проминути?
— Грицан, друже! — гуркнув стільцем Мирон, підхопився, розцілував Гриню в чисту й ніжну лисину.— Молодчага ти! Добре, що заглянув. Завтра, розумієш, їду, нікого й не побачив із своїх.
І вони вмостились за стіл, і запала терпка тиша, яка буває перед чаркою, а може, трохи й довша. Мирон розливав у стакани розведений спирт, а Гриня тим часом устиг перезирнутись із своєю "родиною". Теплим оком (бо вже, видно, десь підчепив сто грамів) він лупнув на Миронів портрет, загледів рушник і зробив здивовану міну (ого, мовляв, що я бачу!), перевів погляд на Єву і явно смакував, насолоджувався з того, як вона знітилась, не знала, куди приткнути руки. Гриня вдоволено прокашлявся і далі повів оком на Сашка. І тут — носом крутнув, наче обпікся. Бо хлопець, заціпенівши, так хижо й так напружено дивився на нього з-під брів, що Грині здалося: зараз кинеться з ножем...
На мить Гриня збився з добродушного ладу, та коли Мирон підніс йому повний стакан спирту, він аж застукав по столу куксою, як по барабані. З чаркою в руці Гриня знов осідлав свого коника і проголосив тост за дружбу й за перемогу і сказав, що ви, солдати, воювали на фронті, а ми, безбілетники, робили своє нужне діло в тилу; і нам всяко бувало, жили на глевтяках, а проте помагали і вдовам, і дітям, і немощним; от і він, Грицан Петрович, не забував Миронову сім’ю, дивись та й навідувався, та й підсобляв як міг, останнім ділився — то картопляника принесе, то дровець, то жменю зерна.
— Правда ж, Єво? — І Гриня повернув до Єви своє кругле безброве лице, і було воно таке чесне й відверте, а очі дивилися так прямо й упевнено, що Єва отерпла, потупилась і машинально підтвердила:
— Правда...
Сашкові пересмикнуло рот, він крикнув зблідлим лицем до матері й до приймака: "Ви що?!. Батькові?!. Хоч мовчіть же!"
Це був крик душі, проте його, здається, почули, бо раптом усі вмовкли, і тепер надовго.
Холола в сковорідці на сухарики висмажена риба, неприродно синьо й тихо світила спиртівка — без кіптяви й без потріскування.
— Та що ви? — сказав Мирон.— Сидите, наче той...
Він глянув на Єву, на Гриню, притих, сині очі його застигли, побіліли, і якась тривожна думка пробігла по його обличчю. Витер піт з чола і вже буденним голосом промовив:
— Давайте вип’ємо...
Після нової чарки Гриня пожвавішав, скинув піджак, розставив лікті на столі й поринув у спогади; очі в нього заграли фіолетовим блиском, він зараз скидався на того віртуоза-барабанщика, який от-от грюкне колотушкою і вигукне: "Гей-га, риба з м’ясом, ходи, кума, викрутасом!.." Лисина в Грині парко горіла, а він гудів на всю хату, згадував, як вони з Мироном дружили й бігали до одних дівчат і як була на Кущівці одна (тут Гриня смачно цмокнув і захихикав, а Мирон почервонів до вух), була там одна… Дусечка, ну така ж рибонька, тільки Мирон дурний, не хотів, одвертався...
Єва, стиснувши холодні губи, насторожено слухала ту п’яну балаканину, та коли Гриня доплівся до німців, до того, що йому "положена медаль", зразу підвелась:
— О, вже нерано.— І пошарпала Гриню за плече.— Чуєте? Нерано вже,— вона зверталась до Грині на "ви".— Мирону вдосвіта їхати.