Мовчун

Страница 23 из 28

Близнец Виктор

10

Вологий, поривчастий вітер шмагав у стіни. Всю ніч кропив дощ з ожеледицею, темно й неспокійно було надворі. І під цей неспокій сторожко й нетривко спав Сашко. Крізь сон він слухав березневий вітер, спав, і снились йому голодні сни.

Він то прокидався, то знов засинав, голова була важка від марення, і вже десь під ранок він почув (чи йому видалося), що мати стогне.

— Ой боже! Ой боже! Ой боже! — приказує вона, і голос такий розгублений, такий вимучений, що Сашкові аж холод пробіг по спині.

Він підскочив, отетеріло зиркнув по хаті — довкола було каламутно, вітер шастав по долівці, і наче пасма диму гойдалися в порожнечі. Пусто в хаті. Та ні. Сашко придивився — там, під стіною, хтось ніби стояв. Мати. І не сама, а ще якась постать, чіпка, грубіша, і ця чужа постать як заціпеніла — руками здушила матір, а мати ледь чутно схлипує:

— Ой боже! Це ти? Ой господи!

"Гриня!" — зціпив зуби Сашко.

Після голодування в кублі він став ще понуріший, але не мовчав, як раніше, а злісно й нервово огризався на материні слова. І зараз він швидко підвівся, наче якась сила штовхнула його в груди. Спустив ноги на долівку, де бігали протяги, і гарячково подумав: "Гриня!.. так! поліном його, товкачем — чим попало!"

Від мстивих думок Сашко весь напружився. В очах йому вмить розвиднилось, і він здивувався: той, що стояв коло матері, був не такий. Не в піджаку, як приймак, а в чомусь довгому — в пальті або в шинелі. І запах — запах зовсім інший: несло махоркою, мокрим ремінням і сукном.

Сашко принишк, послухав тишу й спитав!

— Хто там?!

Той, що притискав руками матір, зупинився, повернув голову і теж завмер; тьмяно сіріло його лице, навіть угадувалась застигла розгублена усмішка.

— Ти? Це ти, Сашко? — І, не кидаючи матері, чоловік шарпнувся до хлопця.

— Тату! — скрикнув Сашко.

Від цього крику дзенькнула склянка на миснику.

Вони стислись, всі троє, і завмерли, не дихаючи, тільки, як міхи, важко ходили батькові груди, мокрі й гарячі від поту й дощу; і щоки їхні були вкупі, і губи, і то холод, то жар обпікав їм лиця. "Батько?!" — Сашко не вірив, не міг повірити, що так зненацька, вночі з’явився батько — той, з портрета, далекий довоєнний батько, напівзабутий, про котрого часом думалось: хтозна, чи він існує взагалі.

І от — гарячий дух від його грудей, тверде підборіддя, колючі щоки, і губи, що ловлять Сашкову сльозу. А головне — міцна його постать, міцні обійми і певність: ніхто їх не розірве й не зрушить.

— Хух! — стомлено й щасливо передихнув батько і вже спокійніше пригорнув сина, провів рукою по його шиї, по ребруватій спині, стис долонями худе, вугласте обличчя й сказав: — От який ти, Сашко. Виріс...

Було ще темно, і вони вклалися спати — Сашко у своєму закапелку за піччю, а батько й мати на кушетці. Та хіба міг заснути хлопець? Батько приїхав! Всього на день приїхав! От їхав, каже, поїздом; з фронту на фронт їх перекидали, а тут — рідні місця, Знам’янка, він і відпросився на день. Аж дивно — батько! В хаті, поруч — не віриться!

Вітер шмагав у стіну, сипав колючу ожеледь, протяги шастали по долівці. А в потемках шепотіли батько й мати, і це шепотіння було таке гаряче, таке щасливе й мирне, що хлопець лежав і стиха усміхався. В нього пашіли щоки (батько поколов), шуміла кров у всьому тілі та ще раз раз гостро стискалося серце. Сашко прислухався до себе і відчув — наче краплі отрути падають на серце: "А Гриня? А портрет? А те її люте — "придушу"?" Падали краплі й дзвеніли, як удари пульсу.

Сашко крутнувся, хотів одігнати той дзвін у вухах, але знов, як тільки він прислухався (а прислухався чомусь мимоволі), в ньому дзвеніло ще дужче: "А батько? А портрет? А очі його в стіну?"

"Так! — сказав Сашко й накрився рядном.— Мовчати! Правильно... П’ятдесят верст по снігу, по пояс у заметах, вночі ледь живі, а я батькові: радуйтесь, тату... Хай!"

І він притих, і ще раз послухав, як вони шепочуться — мов діти. "Спати!" — Він крутнувся на бік і вже твердо знав, що засне, що примусить себе заснути.

Млість і тиша огорнули його.

І снились йому петлі, зайці і Шалай; ще щось ввижалося круте й тривожне, але все це, весь сонний світ, закривала батькова шинеля; шинеля була мокра й цупка від дощу, під нею стояв прілий солдатський дух, запах поту й тютюну. Шорсткий борт шинелі, а може, батькові губи торкались Сашкових щік: "Виріс, виріс ти, братику!"

Сашко розплющив очі.

Ранок. Тиша. В хаті нікого нема. Ні, щось таки є. Там, де кушетка. Наче посвітлішало. "О! — Сашко підхопився.— Рушник. Диви, на батьковому портреті рушник".

Сашко кліпав очима. Давно він не бачив цього старенького лляного рушничка. З вицвілим червоним узором. Десь валявся, мабуть, у скрині, аж насподі, дві зими пролежав там і от — на стіні, на портреті. І лобатий насуплений парубок, Мирон Кубенко, наче аж трохи всміхається під червоним узором.

Сашко виглянув у вікно. Посеред двору стояв чоловік — ну зовсім незнайомий. Постать важкувата, присадкувата, туго обтягнута шинелею. Солдат. "Ким же ви служите, тату?" — "А всього потроху попробував. Був і мінером, і понтонником, і сапером — де стріляють, синку, там і твій батько..." Солдат. Трошки схожий на вусатого дядька, на того, що сказав: "Не пиши, не треба..." І бач — погони на плечах з нашивкою старшини. Батько... Отак, щоб зустрілись десь між людьми, пройшли б один повз одного і не оглянулися б.

Цікаво, який же він? Уночі не роздивився.

Батько стояв боком і грабаркою прочищав доріжку до хлівця: вигрібав розкислий мул і сміття з-під талого снігу. Мати тупцяла біля нього. В старому пожовклому пальті, в злинялій хустці, в зморшкуватих валянках була вона вся якась злиняла і трохи налякана. Здавалося, вона тільки що прийшла з пожежі, ще не отямилась і ходила за чоловіком, як прив’язана: Мирон вишкрібав лопатою мул — і вона збоку. Мирон виносив сміття на город — і вона за ним. І щось гомоніла, гомоніла до нього швидко й схвильовано.

Сашко подивився на них крізь шибку, і щось защеміло в серці — не то сум, не то радість, не то відчуття провини чи фальші.

А надворі весна. Холодно, вогко, але весна. Село почорніло, вилізло з-під снігів. Все, що ховалось у заметах, знову заявляло про своє існування. Кожна грудка на городі, кожен корч, кожна билина чи тріска — все виступало з проталин, з-під льодяної кори. Вітер і дощ за два дні знесли весь сніг, тільки подекуди, в канавах та в низинах, лежали почорнілі язики заметів. І в повітрі пахло весною, вільгістю.