Мурке надпив трохи соку, погасив сигарету об дно попільнички й з острахом подумав, що десь між одинадцятою та першою муситиме краяти відмінки Бур-Малотке й уклеювати в його виступи. О другій виступи Бур-Малотке слухатиме у себе в кабінеті шеф. Мурке думав про мило, про стрімкі сходи, про ярмаркову гору, про шефову любов до життя й про Бур-Малотке, — і коли побачив Швендлінга, що ввійшов до буфету, з несподіванки злякався.
Швендлінг був у сорочці в чорну й червону велику кратку. Він рішуче завернув до ніші, де причаївся Мурке. Швендлінг мугикав пісеньку "Цілуй мої вуста, мої вуста", на яку саме була мода, але, вгледівши Мурке, раптово замовк.
— А, це ти! А я гадав, ти чикрижиш Бур-Малотке.
— Об одинадцятій знов почнемо, — сказав Мурке.
— Вуло, кухоль пива, — гримнув Швендлінг, повернувшись до прилавка. — Півлітровий! — I знову звернувся до Мурке: — Ну, за цей подвиг ти заслуговуєш додаткової відпустки. Можна собі уявити, який то жах. Старий казав мені, в чому справа.
Мурке мовчав, і Швендлінг озвався знову:
— Ти чув новину про Муквіца?
Мурке спершу неуважно похитав головою, але потім спитав із чемності:
— А що?
Вула принесла пиво, Швендлінг сьорбнув із кухля, трохи помовчав. набиваючи собі ціну, а тоді повільно сказав:
— Муквіц робить репортаж про тайгу.
Мурке засміявся.
— А Фен що? — спитав він.
— Той, — відказав Швендлінг, — робить репортаж про тундру.
— А Вегухт?
— Вегухт робить репортаж про мене, а тоді я зроблю про нього, — як то кажуть, відобрази мене — відображу тебе...
Один із позаштатних працівників зненацька зірвався на ноги й загукав на весь буфет:
— Мистецтво! Мистецтво — ось у чому вся сила!
Мурке пригнувся, як солдат, що почув постріл міномета з ворожих окопів. Він ще сьорбнув яблучного соку й раптом здригнувся, бо з гучномовця несподівано почулося:
— Пане докторе Мурке, на вас чекають у студії номер тринадцять! Пане докторе Мурке, на вас чекають у студії номер тринадцять!
Він глянув на годинника: було ще тільки пів на одинадцяту, але гучномовець невблаганно повторював:
— Пане докторе Мурке, на вас чекають у студії номер тринадцять! Пане докторе Мурке, на вас чекають у студії номер тринадцять!
Гучномовець висів над прилавком, під гаслом, намальованим на стіні з наказу шефа: "Дисципліна — це все!"
— Ну, — мовив Швендлінг, — іди, не поможеться.
— Атож, — сказав Мурке, — не поможеться. Він підвівся, поклав на столі гроші за сік, прохопився повз стіл позаштатних працівників, вийшов із буфету, вскочив у ліфт і, поминувши п'ять Шрершнауцових попільничок, опинився нагорі. На дверях помічника режисера музично-драматичних передач він побачив свій образок Серця Христового й подумав: "Дяка Богові, тепер на радіо є хоч один без смаку зроблений малюнок".
Відчинивши двері до монтажної, він побачив техніка, що спокійно сидів перед чотирма картонними коробками, і втомлено спитав:
— У чому річ?
— Ті впоралися швидше, ніж сподівалися, і в нас тепер є зайвих півгодини. Я подумав, може, ви схочете використати цей час.
— Авжеж, — сказав Мурке, — в мене о пів на першу побачення. Будемо починати. Що це за коробки?
— Я взяв по коробці на кожний відмінок, — відповів технік. — В оцій у мене називний і знахідний, отут — давальний, а отут, — він показав на маленьку коробочку з етикеткою "Натуральний шоколад", — тут обидві кличні форми: праворуч — добра, ліворуч — негодяща.
— Чудово, — сказав Мурке, — то ви вже порізали цей непотріб?
— Так, — сказав технік, — і якщо ви записали, що за чим уклеювати, то ми щонайбільше за годину впораємося. Ви записали?
— Записав, — відповів Мурке.
Він дістав з кишені папірця, де були позаписувані цифри від 1 до 27 й проти кожної вказаний був відмінок, тоді сів і простяг технікові коробку з сигаретами. Поки вони курили, технік перемотав на котушку порізані стрічки з виступами Бур-Малотке.
— Перша вирізка, — сказав Мурке, — тут іде знахідний.
Технік потягся до першої коробки, взяв клаптик стрічки і вклеїв, де слід було.
— Друга, — знов озвався Мурке, — давальний.
Вони працювали швидко, і Мурке зітхнув з полегкістю, побачивши, що робота триватиме недовго.
— Тепер, — сказав він далі, — буде клична форма. Візьмемо, звичайно, гіршу.
Технік засміявся і вклеїв у плівку невдалу кличну форму Бур-Малотке.
— Далі, — квапив він, — далі!
— Родовий, — сказав Мурке.
Шеф сумлінно перечитував усі листи радіослухачів. Той, що він оце читав, був такого змісту:
"Любе радіо! У тебе, мабуть, немає прихильнішої слухачки, ніж я. Сама я вже немолода жінка, мені сімдесят сім років. Я слухаю тебе щодня ось уже тридцять років і ніколи не боялася тебе перехвалити. Може, ти ще пам'ятаєш мій лист про твою передачу "Сім душ корови Кавейди". То була чудова передача. Але тепер я на тебе сердита! Зневага, яку виявляє наше радіо щодо душі собаки, кінець кінцем, просто обурює. I це ти називаєш гуманністю? У Гітлера. звісно, були свої вади, — коли вірити всьому, що кажуть, він був препоганий чоловік, та в одному Гітлерові не відмовиш: він любив собак і завжди про них дбав. Коли ж нарешті собака посяде гідне місце в німецькому радіомовленні? Такими передачами, як "Наче кішка з собакою" ділові не зарадиш, це образа для кожної собаки. Якби мій Лоенгрінчик умів розмовляти, він би сам тобі сказав. Як уже він гавкав, слухаючи твою злощасну передачу, так, бідолашний, гавкав, просто вмерти можна з сорому! Я сплачую дві марки щомісяця нарівні з усіма слухачами і, користаючись із свого права, хочу поставити тобі запитання: коли, врешті-решт, душа собаки знайде гідне місце в нашому радіомовленні?
Прихильна, хоч і дуже на тебе сердита, твоя Ядвіга Герхен, хатня господиня.
P. S. Коли ж ніхто з тих циніків, що в тебе працюють, незугарен, як годиться, вшанувати душу собаки, то, може, тобі стане в пригоді оця скромна праця, що я додаю. Гонорару мені не потрібно, можеш надіслати його товариству захисту тварин.
Додаток — 35 рукописів.
Твоя Я. Г."
Шеф зітхнув, пошукав на столі рукописів, але секретарка, видно, вже їх прибрала. Він набив люльку, закурив, облизав свої життєлюбні вуста й, піднявши телефонну трубку, попросив з'єднати себе з Кроші. Кроші займав малесеньку студію з малесеньким, хоч і вишуканим, письмовим столиком, нагорі, у відділі культури, й вів рубрику, манісіньку, як його столик, — "Тварина й цивілізація".