З ліжка піднімаєшся о п’ятій вечора. Міг би й раніше: встиг би тоді в кіно на денний сеанс. На той фільм, що зветься "Саламандра" і на який ходять зараз усі. І коли їдеш у трамваї, чуєш відгуки: "Який жах! Жити після такого не хочеться!"
Однак і досі не пішов. Зима. Гуртожиток. Сусідів по кімнаті бачиш тільки сплячими. Вони працюють вдень, ти — вночі, а на вихідні їдеш за тридцять кілометрів до бабці, щоб викинути з-під свині, нарубати дров, наносити води. І переш їй, і вариш сам. То все нічого, аби тільки не слухати старечого базікання. Бабця глуха як пень. Боїться, що здаси її в "дітдом", як кажуть на селі про будинок для престарілих. Наче дитина! Бабця живе в маленькій кімнатці для вчителів, яку б охоче зайняв хтось із молодих спеціалістів. Ти, либонь, посивієш, парубкуючи в гуртожитку для робітників мотоциклетного заводу, і опинишся з цією бабцею навіть на тому світі, де не існує квартирних проблем. Візьметесь тоді за руки і любенько собі порозмовляєте.
А зараз не хочеться.
Сьогодні ти теж встаєш о п’ятій і весь день, і всю ніч, і все життя, аж до пенсії, ходитимеш на голові, коли всі люди ходитимуть на ногах. Як слушно назвали тебе сусіди по кімнаті: "інтелігент недороблений". Проте цуплять твої книжки з полиці, а ти потім бігаєш по всьому гуртожитку. Іноді знаходиш.
Найкращі книжки в бабці. Вона їх не читає, бо вся поглинута страхом перед "дітдомом" і смертю. Ти на її місці, якби так боявся, теж нічого б не читав. Але тобі боятися нема чого. Бо тебе не звуть Олімпія, а Йосип, і за Польщі ти не мав вишневої амазонки й білого коня для прогулянок і не літав аеропланом на обід у краківську ресторацію. І не було в тебе трьох дочок, дві з яких задихнулися в палаючому будинку, а найменша, твоя мати Марія, дивом врятована, дожила до сорока років, щоб вмерти від раку.
Встаєш нарешті. Туалет, душ, бриття, яєчня з ковбасою, чай. У термос — кава. Зладуєш зо три бутерброди, в кіоску купиш сигарет.
Ще рано на роботу і пізно в кіно. Можна пройтися по крамницях, щоб післязавтра не витрачати на це часу.
Чому ти так живеш, хай нікого не обходить, як не обходять тебе клопоти тих, що їдуть в зимовому вечірньому трамваї. Одежа на людях сіра, чорна, біла або коричнева, а трамвай ззовні червоний, щоб, бува, когось не переїхав. Ти б волів, щоб усе було навпаки, бо весь час натикаєшся на цих непомітних, нейтрально вбраних людей і мусиш вибачатися перед ними.
Бабця зараз спить коло телевізора. О дев’ятій прийде сусідка й вимкне його. За це ти можеш бути спокійний.
Жінка тримає на колінах сонну дитину. На дітей слід одягати червоні шапочки, щоб їх не зурочили.
У бабці стоїть на вікні довжелезна і вузесенька скляна ваза, яка зветься флакон. За сто з гаком років вона не розбилася. У неї не можна поставити жодної квітки, бо вона синя. Хіба що блакитну троянду, але ваза ніколи її не діждеться.
Дідок у ватянці спродався та їде на автостанцію. Між ногами мішок з хлібом для пацяти. Бабка тримає паця разом з сусідкою, що живе теж сама. На смалець, бо в селі без нього тяжко. Усі вчителі тримають свиней, здобувають їм харч і вичищають хлівці. Ти не став учителем, але й тебе не обминула доля садити картоплю, буряк і таке інше.
Коло прохідної вже сидить безіменна сучка, руда, облізла, з великими сосками на рожевому череві й улесливим хвостом. Ти відчуєш себе щасливим, якщо одного дня вона щезне: заберуть гицелі чи переїде трамвай. Ач, як очі блищать... На, жери і дай мені спокій.
Тепер швидше зачинити за собою двері.
З роботи приходиш о дев’ятій. І спиш, спиш, спиш...
Сняться тобі сни, яких ти не пам’ятаєш.
...Під осіннім лісом пастушки розпалили багаття, погрілися коло нього й пішли додому, женучи поперед себе корів. Ти роздмухав жар і підклав хмизу. Сидів нерухомо, доки не стемніло. Потім до твого вогню почали сходитися люди. Першим прийшов батько. Він уже постарів, полисів. Ти не бачив його, відколи він удруге женився і виїхав до Коломиї.
Батько присів навпочіпки і витяг з кишені пальта цигарки.
— Курити будеш?
— Так, — відповів ти і взяв цигарку.
— Чому й досі не одружився? Маєш двадцять дев’ять років...
— Двадцять вісім.
— Моєму синові вже сім. Пішов до першого класу.
— Як там Коломия?
— Всюди осінь — і в нас теж.
Більше не розмовляли, бо прийшла мама Марія. Батько знітився й відсунувся в тінь.
— Холодно, — сказала мама.
Ти вкрив її плечі курткою.
— Я дуже любила твого тата, але мені не слід було виходити за нього та й за будь-кого іншого.
— Чому?
— Я згоріла разом із своїми сестрами.
— А-а... — сказав ти.
— Мене повернули матері, щоб та не вмерла з горя. Вона тішилася мною, а я пеклась у вогні.
— Бабця про це знала?
Бабця вийшла з темряви, запнута вічною чорною хусткою по самі очі.
— Знала, доню. Ти завжди так страшно дивилася на вогонь. Тебе до нього тягнуло, і ти мала колись згоріти. Я не могла нічого вдіяти. Так боялась залишитися самою, так боялась...
— Нічого не можна вдіяти проти самотності, — сказав ти, дивлячись на чужу батькову постать. — Найліпше мовчати, щоб ні в кого не виникло підозрів, ніби ти потребуєш допомоги.
— Ні, синку. Треба кричати, — мовила мама і погладила тебе по щоці.
Ти здивувався, що в неї така тепла рука.
— Якщо боляче — кричи. Люди почують тебе. Ми всі хочемо — бабця, тато і я, — щоб тобі було добре.
— У мене немає родини, відколи ти померла, нащо, мамо...
— Вона не померла, — голосно мовив батько. — Це ти помер, замкнувся у шкаралупі. Людей сахаєшся, мовчиш цілими днями. Думаєш, люди гірші за тебе, лайдаку? Ти ще смаленого вовка не нюхав...
— Годі, Павле, — спинила його бабця. — Йому завжди була потрібна блакитна троянда в синю вазу. Тільки й усього. Ми подаруємо її, і все буде добре...
Батько трохи висунувся з тіні:
— Дивись, синку, на вогонь.
— Навіщо?
— Дивись.
І ти дивишся, як синювате полум’я на очах складається в пелюстки, як виринає квітка на тонкому стебельці, тягнеться до тебе. Ти береш її з вогню, не можеш не взяти, хоч вона пече пальці. Хочеш побачити лице мами Марії, але її нема. Нікого нема. Є все.
І треба квапитися додому. Зненацька страшний гуркіт, сліпуче полум’я і... О боже, що за мана? Стоїть дівчина, ти ще такої гарної не бачив, бере в тебе блакитну троянду і каже: