Морозів хутір

Страница 94 из 142

Самчук Улас

Мій милий! Ти, мабуть, не знаєш. Наш батько зажурений. Генерал Малиновський і всі столичні гості давно нас покинули. Родина графа від’їхала також, але сам граф залишився. Зпівночі, кажуть, ідуть большевики. А поки що я чекаю на Тебе — нетерпеливо, стомлено, тривожно. Мар’яна з кожним днем "оморокується", поволі перестає бути дівчиною, і я з жадобою дикуна слідіую за її переродженням. В її очах появляється дещо від жінки, що вичуває наближення другої половини своєї природи. Мене це цікавить і тішить, бо я чомусь люблю таке чудодійне зростання. Я інколи вичуваю гріх, але, коли вдуматися, то це не гріх, а скорше мрії; в дійсності я, як каже батько, богобійна черниця і разом жриця великого культу — Любові! А все тому, що я на моїй стежці в життя зустріла одного разу хлопця з великими карими очима. Стежка була вузька, і я не могла його оминути. Він має ім’я апостола Первозванного, що на святій Русі знак віри Христової поставив.

Андреас! Хочу бачити Тебе на весіллі, що відбудеться, як кажуть наші старші люди, в неділю, 31 цього місяця, 1919 року, сиріч 13 фебруара по-новому. До того часу МУШУ видержати.

Зіп’ята на пальці, своїми теплими руками обіймаю Твою міцну шию і цілую уста свого коштовного самоцвітного перстеня. Хай Бог, що все знає, загляне в найглибшу глибінь моєї дівочої душі і сам переконається, як там чисто та прозоро. Я вже не раз благала сили неба і сили землі, щоб вони дозволили мені до кінця моїх днів бути гідною Тебе, єдиного, і щоб ти став моїм… Не можу висловити цього слова навіть на папері, бо боюся з трепетом серця, щоб не позаздрили всі темні сили і у своїй вродженій злобі не пересудили прагнення мого, повного надії серця. Любити, милий мій, можуть створіння нашої подоби тільки раз і тільки на тисячу років. Відважуся твердити, що я вибрана бути послом до цього чарівного царства любови, і я від цього щаслива по вінця. Ольга була першою на нашій землі, що прийняла знак віри, принесеної Первозванним.

Ольга".

В ці саме дні, як по тихих, теплих дівочих спальнях писались теплі листи, по землі тяжко ступала революція. Від її кроків, ніби відбита крижина, вгиналася планета. Здавалося, що куля Землі втратить рівновагу, похилиться, — і все, що на ній, мов сміття з вивернутої кишені, посиплеться у безвість.

Київ, центр подій, після сильного, майже провокаційного вибуху в листопаді минулого року, після парад на Хрещатику, після віч на Софійській, після бурхливих засідань і дебат почав жити насторожено, ніби мати, якої дитина в агонії смерті. Україна швидко прийшла і швидко почала вгасати. Сотні тисяч людей насторожено чекали кінця.

України Київ не хотів. Від босяка на Шулявці, через бульвари Бібіка та Хрещатик і аж до генеральських висот Липок… Через Лавру і через Арсенал — все дихало вогнем, злом і чадом. Петлюра, мов метеор, проносився у своєму відкритому "форді" містом уроєної фікції. Простий, спокійний, невеличкий чоловік у простій сірій шинелі цілими ночами засідав по своїх штабах, або в залізному, твердому ложі до самого ранку снував свої думи: з півночі — Лєнін-Троцький. З південного сходу — Денікін. Південний захід — французи, захід — румуни-поляки. А всередині — хвилі повстань і триста тисяч чорної злоби Києва.

А невеликий, сірий чоловік спокійно дивився на карту своїми сіро-бурими очима, помахом голови відкидав жмути передчасно посивілого волосся і казав: — А спробуймо скупчити наші сили в цій ось точці… — і вказував на ту дивну точку перстом, і всі, що з ним, впирали в неї очі. А потім ішли поїзди, направлялись кудись "частини", молоді вояки в сірих, поганого сукна, чумарках.

Дуже, дуже непритульно почував себе пан Голова Уряду Української Народної Республіки і пан Головний Отаман її збройної сили, син візника Василя з передмістя Полтави, Симон Петлюра у столиці своєї держави. Йому при боці — вірно, твердо, з насупленим гострим зором — стояв меткий ц. к[33]. армії полковник Євген Коновалець зі своїми січовими стрільцями. Своєю залізною долонею стискав він віжки розгнузданої бестії. Чверть тисячоліття імперія і царі закріпляли це місце за собою, і якісь там два мужики з-під Полтави і з-під Львова протягом якихось місяців намагаються змарнувати діло століть і царів. Звідки взялися ті зухвальці?

Київ жив напружено, нервово, непевно. Міністерства республіки працюють з хоробливою напругою. Цокотять писальні машинки, по сходах снують люди, дзвенять телефони. А все нагадує перший день творення світу.

В той саме час в імлистих просторах півночі, десь там у снігах, за мурами Кремля, сидить інший маленький, лисий і косоокий чоловічок. Володимир Ільїч Ульянов-Лєнін. Послухайте, що він каже: "Ми должни всєґда і безусловно стрємітся к самому тєсному соєдінєнію пролєтаріата всєх національностей". "Україна може існувати тільки в поєднанні з Росією. Без Росії не може бути України". І 11 листопада 1918 року Рада ленінських народних комісарів схвалює директиву революційній воєнній раді — протягом десяти днів розпочати наступ "підтримки робітників і селян України в їх визвольній боротьбі зі своїми експлуататорами". Того ж дня відбувається нарада членів революційної воєнної ради з українськими комуністами. Присутні: командувачі різних червоних частин — Воцетіс, Сталін, Скрипник, Епштейн, Затонський, Антонов. Епштейн заявляє: "Хоч робітники і багато селян, особливо на Чернігівщині, є по нашому боці, проте нема чого сподіватися, щоби без пересунення значних сил Червоної армії ми могли мати успіх. Маю на увазі не тільки успіх революційного руху, а навіть саме його постання".

У висліді доповіді Епштейна 17 листопада утворюється "Революційна Рада України", а на її чолі — Сталін, П’ятаков, Антонов плюс Затонський. Складається окрема армія, командує нею Воцетіс, і називається вона "групою курського напряму". У склад її входять: дві повстанні дивізії Чернігівщини й Курщини. Московська робітнича дивізія. Сорок третій робітничий полк. Друга Орловська бригада. Уфимські татари під командою Кожевнікова. Два продовольчі полки восьмої армії. Четвертий Кавказький полк. Частини мадярів, латишів і китайців.

5 грудня армія чекає на вимарш. Чекають з Москви на два полки всеросійської чрезвичайки. Командує армією Антонов. Політикою керує Сталін. Загальне керівництво — Троцький. Їх мета — Україна. Наступ у першу чергу на Лівобережжя, щоб спертися на Дніпро та забезпечити переправи Київ — Черкаси — Кременчук — Катеринослав. А далі вдарити на захід.