— Не думаєте "на юґ"?
— Поки що ні.
— Моя думка — поки не скрутим шиї революції, не піде ніяке діло.
— Я, властиво, ніякий політик.
— Хто з нас політик. В Росії не було модою займатися цією справою, а логіка сама підказує, що громадяни такого простору мусять бути політиками. Зрозумійте, що Лєнін-Троцький, що вже вигнали нас з дому, цілком поважна загроза світові. Вам ті речі ще не так очевидні. У вас тут ще лише квіточки — ягідки будуть. Пограбували маєтки — пусте. Але що робиться в обох столицях! Робесп’єрівщина.
— Я вас розумію, пане генерале. Однак я не вірю в революцію.
— Ах, Іване Григоровичу. Революція не вимагає віри. Це зараза, і з нею треба боротись.
— Але я не можу лишити землі. Це для мене альфа й омега.
— Розумію. Однак доктрина Маркса, яку несуть з собою панове Ленін і Троцький, має намір змінити весь зміст цієї альфи. Мусите знати, що вся земля буде відібрана. Всім, без виїмку. З неї зроблять державну власність. Дурні мужики тішаться думкою, що нарешті дістануть землю. Читали ви про Оуенів експеримент колективного господарювання? Те, що не вдалось англійцеві в малому, те мусить удатися Лєнінові у всеросійських масштабах. Ми ж, знаєте, широка натура. Що нам мільйони людей! У нас день-денно вистрілюють десятки тисяч, і триватиме це, з огляду на розміри справи, роки й роки. Йде про революційну зміну людської психіки: знищення самого почуття приватної власності. Тут ніяка земля і ніяке господарство.
— І саме тому, ваше превосходительство, я не можу брати участі в такого роду революції.
— "За" ні, але "контра" потрібно брати. Інакше це маніяцтво все нам знищить.
— Хто ж за таке піде проливати кров? Спитайте нашого дядька.
— Дядькові вони про це не кажуть. Дядька беруть, мов коропа, шматком картоплі. Наївність дядька і Маркс — різні речі.
— А як же думає Лєнін?
— Перегорніть пару його писань і будете знати. Гіперболічна слов’янська химера, пригріта жаром азійського фанатизму. Надчуття і надпсихологія. Слон у складі порцеляни.
Іван насторожився.
— Все це так. Очевидно. Але мене не вдовольняє також ідея "юга Росії". Чи не є це другий бік тієї самої медалі? — вирвалось несподівано в Івана.
На це саме навинувся Микола Степанович, що до цього часу мусив бавити дам, і перешкодив Малиновському відповісти.
— О! Тут, чую, прецікава розмова, — заговорив він живо й пристрасно і цим порушив академічність мови попередників. Микола Степанович знову зійшов до своїх словних запасів.
— Віталію Олександровичу — ричав він тоном лева. — Революція передовсім мусить дати людині свободу. Це перше. Решта — нісенітниця.
Генерал посміхнувся.
— Колись ми всі так думали, Миколо Степановичу. Так думали наші студенти і політикуючі дами петроградських салонів, але так не буде.
— Чому? — визвірився і підняв свою буйну голову доктор. — Ідеали французької революції ще не здійснені.
— Ленін і Троцький роблять не французьку, а російську революцію, Миколо Степановичу, — каже збитий зі спокійного тону генерал. І після цього почав наново про Маркса і доктрину марксизму.
— І прекрасно! І прекрасно! — вибухав далі доктор. — Свобода, рівність. братерство. Французи не осягнули рівності, бо залишили приватну власність. І наша революція цю хибу мусить виправити.
— Заберіть мені моє почуття власності, і я духово вмру, — спокійно проговорив Іван.
— Чому? — напався на Івана доктор. — Це всього-навсього вибуяла звичка і тільки.
— Припустімо, — казав далі Іван, — одначе це ті гормони, що втримують активність найсильніших людей.
— А де ж дух? Дух? Свідома воля? — потрясав гривою доктор.
— Мушу вам, Миколо Степановичу, нагадати, що марксизм, власне, заперечує дух. Він оперує економікою.
— І хай собі оперує. Але в кожному теплому тілі живе свідома воля корегувати свої інстинкти, часто далекі від доцільності, — говорив доктор пристрасно.
— Щур також тепле тіло, — каже Іван, — спробуйте заперечити його інстинкти.
— Людина, — затявся раптом доктор, — дозвольте сказати, не щур.
— Тоді ви будете в суперечності з доктриною марксизму, — каже знов генерал.
— В такому разі де глузд? — ставить питання збитий з позицій доктор.
— Тут, — каже генерал, вказуючи на м’язи рук. — Битись треба.
— Битись — так, але за що, — втручається знов Іван. — За старий лад?
— А він для вас був поганий? — питає генерал.
— Тут не про мене йде. Йде про маси. Захищати тільки стару форму по такій війні — це свідоме самогубство. Як не кажіть — на цій війні віддали своє життя мільйони громадян. За що, спитаємо. За батьківщину, дістанемо відповідь. Але чи та саме батьківщина почувається до обов’язку супроти своїх людей? Твориться враження — ні. Принаймні там, "на юґє". І хто пішов туди захищати старий лад? Ви, ваше превосходительство, краще від мене знаєте ту публіку. Це якраз ті, що створили ґрунт революції, — казав спокійно і непорочно Іван.
— То мусите туди йти ви, Іване Григоровичу, — сказав генерал.
— Це була б тільки втрата часу.
— В такому разі що, по-вашому? — ставить точно питання генерал.
— Маю досить песимістичну відповідь, коли брати справу "в такому разі", — каже ухильно Іван.
— Це значить — непротивлення злу, — докидає генерал.
— Не точно так. Я не вірю в сили ззовні. Большевики діють демагогією. Це їх неперевершена сила. Нашою силою є правда.
— За кожну правду треба боротися силою.
— Саме тому. Але є різні методи боротьби. Тепер, як кажуть, іде боротьба класів. Мій клас, як хочете, ще не зовсім готов до такої боротьби. Просто тому, що його ідеали ще не окреслились до тієї міри, щоб стати гаслом. Поки що борються крайності, що себе взаємно виключають.
— То в такому разі Петлюра! — ставить гостро питання доктор.
— Ви рахуєтесь з ним поважно? — швидко запитав генерал.
— Ні. Це романтика. Я проти ремінісценцій Запорізької Січі, — спокійно сказав Іван.
— О! Не кажіть! Їх соціальна програма досить широка, — каже поважно доктор. — Куди Денікінові.
— Директорія? Мавпування французької революційної патетики, — каже генерал. — У нас французька свобода буде значити анархію. Думаю — Петлюра живе тільки соками сепаратизму. Конкурувати з Лєніном соціалістичною демагогією йому ніколи не вдасться. А сам сепаратизм дає досить скудні перспективи. Ще не час.