Над лугами, над полями, над лісами і Дніпром летять вітри, а сонце з чистого неба ллє свої зливи на щедру долоню землі, привабливо відсвіжену великим диханням Бога. З вирію потягнулись перші лелеки, що своїм любовним курликанням нагадують той перший день, коли синь небес заговорила людині живими звуками.
Канів гніздиться на узгір’ї правого берега Дніпра. На нього кожного ранку ллється перше сонце нового дня. Кілька церковних бань витикається з розгалуження ярів, з будинків, кривих вулиць і коронатих могутніх дерев. Коли зійти з висот та ввійти в його нутро — на нерівний брук, на хідники з цегли та між малі будинки, то можна бачити, ніби в невеликому муравлищі, новітнє незбагненне життя. З деяких будинків повільно звисають прапори червоної барви. Хідниками проходять "большевики" — обідрані люди, що в даний момент доношують рештки зброї останньої війни і які звуть себе "красная армія". Це ті самі, що "несуть аслєпітєльную правду" — і то всьому світові.
Крім цих, у місті розташував свою "козацьку", як він каже, сотню Дяченко Петро зі Стеблова — стеблівська кіннота, — а над усім цим головує комісар Дорошенко, що має штаб у тій ото школі. Там вони всі — і Зінченко, і Бабенко, і Осадчий, і Пилипенко, і Морґуліс-Зінченко — цілими ночами курять, п’ють та радяться, як то приборкати в ім’я свободи і великої правди робочого люду таких, як Зелений, як Водяний, як Маруся. Вони виробляють плани, і їм уже здається, що мета — на досяг руки.
І зненацька в суботу раненько, сьомого квітня, на саме Благовіщення, коли ще всі вулиці були порожні, казарму зненацька з усіх боків оточено, до всіх вікон простягаються гвинтівки, викрики "здавайсь", "руки вгору", впало кілька глухих пострілів. Біля тюрми, біля школи Пушкіна, біля будинку Демідова, біля готелю Кірноса заметушились люди. Містом до Дніпра чвалом пробігло кілька вершників з сотні Дяченка. По всіх вулицях зацокали підкови коней.
Мешканці міста ще спали, віконниці щільно закриті, в’їздові брами міцно замкнені. І коли пакнуло кілька пострілів, а по бруку зацокали копита коней, всі зрозуміли, що там діється, і віконниці затиснулись тому ще міцніше.
У Лоханських так само всі спали. Доктор прокидається найскорше. Зачувши постріли, він тільки простягнув руку до нічного стола і закурив цигарку.
— Що таке? — запитала спросоння Марія Олександрівна.
— А! — буркнув Микола Степанович. — Мабуть, міняється влада.
Марія Олександрівна не сказала нічого, а тільки тяжко зітхнула. Ольга міцно спала у своїй спальні, а коли прокинулась, ясно світило сонце і в саду весело посвистували рябокрилки. Коли вона вийшла до кухні, мати їй казала: — У місті знов українці.
Раптом Ольга вибухає: — Мамо! — і кинулась на шию матері. Вона тиснула і цілувала її, потім почала на місці крутитися і співати, Марія Олександрівна здивовано дивилася. — Біжу! Біжу на вулицю! — викрикувала Ольга і метнулась одягатися.
У дівочій вона відчинила навстежень вікно, підстрибує, вивалює з шафи всі свої одяги, вибирає і не може вибрати. — Ах! Не це, не це! А може, оце? У! Бузове! Ні. Геть з ним! Щось… Щось… Щось… Ага! Це! Ясне! Червоне! — Біжить до дзеркала, приміряє. — Добре! Олю, добре! Вишневе!
Ольга швидко, швидко одягається, чеше пишну, барви каштана, косу, вдягає сережки і персні. Потім крутиться перед дзеркалом і сама до себе сміється… Потім швидко п’є чай, накидає накидку і біжить до міста, бо їй чомусь здається, що тепер на вулицях мають бути всі люди.
Вона пробігла на Київську. Дійсно, там повно людей, і дивно, як усе змінилося. Знов гарні, чисті, барвисті одяги. Появились, як бувало в цю пору, газові капелюшки, кольорові вуальки, нові, чисті черевики. А коли Ольга побачила над дверима міської управи той знаний, "ненависний", жовтий і синій прапор, вона сама до себе засміялась і побігла швидше шукати якусь зі своїх приятельок.
З огляду на свято, в усіх церквах видзвонюють дзвони. Довкруги собору парами, як це звикли тут, ходить молодь. Знайомі вітаються. У церкві повно-преповно і служиться довго, урочисто, правлять молебень. Співає великий хор. Люди входять, виходять, пари молоді спливають сходами і включаються до тих, що творять коло. Перед очима — величний, заллятий сонцем краєвид полтавського берега, відкриваються безмежні простори, а Дніпро масою живого срібла тікає в простір і манить з собою зачарований зір у сонячну вічність.
У місті повно розмов. Всі вже знають, що комісар Дорошенко втік на лівий берег, що за ним даремно гнались вершники Дяченка, що Осадчий та Бабенко також "давали драла", але їх ті самі дяченківці десь там за Ситниками на залізничному насипі нагнали, що комісара Пилипенка застали в готелі в обіймах знаної Рози Цейґ, а кількох комісарів разом зі славнозвісним Зінченком пустили під міст за водою. Все це потрясаючі події, а тому цілі юрби зацікавлених старанно і на всі боки їх коментують. Деякі домагаються "комуну знищити геть до тла".
У Морозів на хуторі чули рано стрілянину, але що сталося в місті, ніхто нічого не знав. Довідалися вперше від Микити, що вибрався, як він казав, спеціально, щоб дати знати своїм людям. — Ну, кажу вам. Народ такого не стерпить. Скільки то ті посіпаки зничтожили невинних. Бог не прийде києм карати, а кров завжди буде помщена. У Каневі знов Марко Граб.
— Той самий, що був за Петлюри.
— Той самий.
— От тільки, чи надовго.
— Це вже святий Бог знає. А Дорошенко, отой, прости, Господи, драбуга, втік на лівий берег — отуди до Золотоноші. А тих його обдертусів, що сиділи в казармах, пустили на всі чотири сторони. А я вам кажу, що вони ще нароблять діла. От побачите.
А все почалось, — каже далі Микита, — з Македонів, може, чули про отця Солуху, що церкву велику збудував, а тепер ніби гімназію будує. Там, кажуть, такого хлопців з війни найшло, а Марко Граб візьми та збери душ тридцять хлопців — молодиків і старших, і ото вони через Шандру та через Синявку, та Степанці візьми та й руш на Канів. Хотіли цапнути отого клятущого Федоренка, але втік на свою Таганчу. Він там, ніби в Миронівці, наробив діла… А хлопці рушили далі — возами, верхи, охляп і в сідлах, і раненько, на схід сонця, дійшли вам до Канева. В перву очередь обложили казарми. Кажуть, ніби Марко пішов до вартового. — Знаєш мене? — ніби питає. — Та, каже той, — знаю. — Тоді ніби Марко револьвера витягнув. — Руки вверх! — І той підняв. А хлопці вже казарму обступили, обдертуси ще спали, і те все, як сніг на голову. А все те було звідтіль... З глуб-Расєї… Наших порядків не знає. Як крикнуть: — Здавайсь! Ті вояки все оружіє через вікна викидали. Хлопці, що потрібно, зібрали, решту — замки геть, до мішка і забрали. А степанський Дяченко Петро, так той просто перейшов — і баста. Кажуть, Марко мав з ним зговор.