Дома між синами Іваном і Андрієм велися розмови, в яких старий участі не брав. Були на це поважні причини. І Іван, і Андрій розуміють, що наступають дні рішення. Андрій боронить свою "героїчну" концепцію, Іван натомість — "ділову".
— Це наше хуторянство і привело до загибелі наш славний рід. Візьми ти часи козацтва. Доки ми тримали шаблю в руці, доти нас поважали… — казав пристрасно Андрій.
Іван ступав тяжко, дошки помосту під ним угинались.
— Я б тобі тоді повірив, — казав він, — коли б ті твої козаки залишили по собі хоч одну якусь правну норму. Героїзм, брате, сам по собі, без поєднання з ділом — порожня справа. Все це куди складніше в дійсності, ніж назовні тобі здається. Над цим треба думати! Багато думати! Шукати рішення! Цього не можна зробити протягом кількох місяців, ані кількох років.
Збентеження тривало. Головний капітан передчуває бурю і не знаходить місця. Йде в поле межами аж до Гісина, до всього придивляється. Дивиться на небо і на землю. Йому здається, що в хмарах покажеться рука Божа або земля заговорить пересторогою. Ні. Це тільки його власне бажання. По небі йдуть хмаринки, на заході збирається їх більше, вони згромаджуються в густе, темне видиво. Земля як земля — лежить покірно під ногами, і Григорові тільки здається, що ноги його грузнуть в її нутро і що вона його поглине з тілом і душею. Старий не знаходив ніяких слів, щоб висловити свій біль.
Одного вечора, коло десятої, на хутір увігналось три вершники. Зчинилась метушня. Старий зі своєї комірки почув гамір і тупіт ніг, через вікно бачив на подвір’ї темні обриси коней, зібрався вийти, але потому вбігла Таня.
— Тату! Приїхав Водяний! — кинула радісно і сховалася знову за дверима.
Коли старий вийшов до передпокою, там уже сидів у повній військовій формі, з шаблею та револьвером, Водяний, а з ним ще два подібні незнайомі.
— А! От воно як, Миколо Івановичу, — сказав старий.
— От, як бачите, — каже на це Водяний і міцно тисне руку старого. Він продовжував свою мову до Івана та Андрія, не мав, власне, наміру багато говорити, мав за лобом щось зовсім інше, але дійшло до слова, бо в ці дні дуже багато говориться. — Я все передумав, — сказав він. — Для вас це проблема, а для мене істина. Я воїн, і я йду своєю дорогою. Я рішив битись за наше право. І будемо битись. Без бою не здамо ні одної п’яді нашого права.
Водяний говорив твердо, переконливо, незаперечно. Витворився настрій, коли здавалося, що ще далеко не все втрачене, що большевики — це малий епізод, що народ повстане і змете їх. Не можна було проти цього перечити, та ніхто і не хотів перечити. Андрій, наприклад, зовсім по боці Водяного. Іван суворо мовчав, старий похитував головою. Геть по півночі Водяний зібрався від’їхати, перед тим ще довго розмовляв з Танею сам на сам, потім Таня провела його аж на луг.
Ця поява Водяного в новій ролі створила певне психологічне наставлений. Почали говорити про можливості всенародного повстання, Андрій з поновною силою рвався до зброї і його неймовірно сердив Іван, що на все це дивився з виразом незрушного скептицизму. — Бо я не вірю в ніякі повстання, — казав він на повні запалу слова свого брата. — Ти мені подай один факт з історії, де б повстання принесло хоч які-небудь користі повсталим.
— Ірландці, — казав Андрій, — добувають права повстанням.
— Не повстанням, а зростанням, — казав на це Іван.
— Скорше тим і другим, — не думав здаватись Андрій. — Адже ж і большевики прийшли до влади повстанням.
— Не повстанням, а революцією, — казав на це Іван. — Коли б царська влада не згнила до пня — одного батальйону війська вистарчило б, щоб усіх тих Лєнінів послати до чортової матері. Явища, мій милий, запліднюються, родяться, ростуть і вмирають. Революції — це операції. Ніхто їх не робить з химери, а ті, що роблять їх з цих спонук, завжди в першу чергу гинуть від наслідків своєї роботи. Для всілякої роботи, особливо такої, як творення нових світоглядів, нових націй, нових луховостей, треба, брате, не великої нетерплячки, а навпаки: великої терпеливості. Треба мудрого, довготривалого, консеквентного[38] внутрішнього спокою. Ніколи не треба піддаватися істериці, навіть коли б це, на перший погляд ока, видавалося конечним, бо кожна істерика — це втрата рівноваги, а кожна втрата рівноваги тягне упадок.
Я не відкидав і не відкидаю фізичної сили, але це така сила, що її, в першу чергу, треба мати в готівці. Уяви собі малу, хирну, молоду людину, що поривалася б з п’ястуками на велетня-борця. Є і такі випадки, але кінчаються вони завжди сумно для аґресора. Але ніяк не є виключеним, що хирна людина переможе атлета, коли вона належно використає свої сили іншого порядку. Переважно так буває, що сила фізична і сила духу не обов’язково живуть в одному тілі. Це мудре вирівняння природою наших сил утримує життя в рівновазі.
Що ж торкається нашої справи, то хочеться сказати, що большевизм тепер є непереможною силою, хоча, по суті, це дуже і дуже невелика сила. Він спаралізував мозок нашим масам, і вони, ті маси, нагадують отих євангельських свиней, в яких увійшли біси і які не знайшли для себе нічого кращого зробити, як кинутись зі скелі в море. Хто тепер захоче втримати біснуватих, буде стертий з ними. Хто витримає, не піддасться паніці, знайде опертя, той перетриває кризу і переможе.
Ми, брате, тепер у страшній меншості.. У зникаючій меншості. Сьогодні тільки одиниці вичувають, що це таке большевизм, і тільки одиниці не хочуть його. Всі ж маси, не виключаючи з цього навіть наших братів, хочуть отруїтися большевизмом. Він їм потрібний, як алкоголь, як нікотин, як наркотик. Ніхто з них не знає, що це є, але всі в нього вірять. Дуже можливо, що одного разу багато з них захоче вернутись назад, але для них не буде вороття. Багато з них… Більшість з них... Величезна більшість з них прийме за свою легковажність кару, але це вже справі не поможе. Буде, що бути має і бути мусить. А ми будемо змушені нести тягарі за гріх усіх разом з усіма, бо ми, на жаль, належимо до цього географічного простору.
Я тебе, Андрію, прекрасно розумію. Ти думаєш, як думати треба. Ти хочеш боротися зі злом зброєю. Так. Ти щасливий тим, що ти молодий, але ти, брате, також нашої кості і крові, і в майбутньому ти втратиш віру у свою зброю. Ми, брате, народжені будувати, а не руйнувати. Наш дух вимагає сили спокою. Нас за це не люблять і картають, але ті всі революціонери і не догадуються, що коли б не ми, то було б з ними приблизно таке, як з тим псом, що докоряв коневі за його нечинність.