— Ну от, знову вони позабирались у гній, — сказав чоловік у лікарській одежі, зупиняючись біля страннього. Чорна керея спускалася до п’ят, а замість обличчя стримів дзьоб. — О, і ви тут? Не боїтеся заразитися? Як це ви сказали там, на вступі до міста?
— Од мору не рятується той, хто тікає, — спокійно мовив странній.
— Ну от, а я визнав, що це дивні думки...
Странній засміявся.
— Більше того, — сказав жорстко, — мене вабить туди, де лютує мор.
Він подивився на лікаря так, що той мусив би злякатися. Знав, що погляд у нього лихий. Але лікар, здається, відвик уражатися.
Закинув угору дзьоба й розглядав його, наче побачив цікаву комаху.
— Може, ви чорнокнижник? — спитав. — А може, чернець-милосердник? Чому ж на вас не чернеча одежа?
— Що може зараз означати одежа? — понуро відказав странній. — Гляньте на отих: хто там шляхтич, а хто ремісник?
Гнойовище ворушилося. Зводилися руки, розчепірювали пальці, руки ті хиталися, як дивні, несвітські рослини, а за мить знову опадали у твань. Викруглювалася часом чиясь спина, коли хворий хотів устати, смикалися й горлали темні од гною голови.
— Що вони тут роблять, пане? — різко спитав странній.
— Мали б знати, — глухо відповів лікар. — Це давній забобон. Вважають, що хвороба побиває хворобу, а гній виганяє гній.
— Скажіть їм, що це не допоможе, — так само різко, наче ворона каркнула, мовив странній.
— Скажу, і що? — гірко спитав лікар. — Поведу у шпиталь, де вільної місцини нема? І не тільки місцини, але й надії, що урятуються!
Однак він ступив кілька кроків вперед і спинився біля самого гнойовища. Біля лікаревих ніг лежав мертвий. Викачаний у калюці, з виставленими вперед розчепіреними пальцями рук, з хижо вискаленим обличчям.
— Гей, люди! — закричав лікар. — Говорить до вас моровий бурмистер Іван Алембек! Вийдіть із гнойовища! Обмийтеся й приходьте до мене у шпиталь!
Але голос його потонув у стогонах і прокляттях, його заклик провис без відгуку. Сонце підбилося вище, і гнойовище запарувало. Мухи шалено носилися з одного кінця гноївки в інший і з маху вдарялися в обличчя страннього.
Ставало важко дихати від сопуху, і странній відступив до стін будівель.
Алембек ішов до нього, наставивши гострого дзьоба, немов хотів ударити ним у груди.
— Це все даремно, — сказав він. Його голос був роздратований, а очі поблискували. — Чи, може, вам приємно на все це дивитися? Дивіться й майте із цього науку.
— Науку? — перепитав странній.
— Еге ж! Добру науку. У людині можна вбити бога, але забобон ви з неї не виб’єте ніколи!
Моровий бурмистер крутнувся на п’ятках, і за мить странній побачив, як порожньою вулицею стрибає великий, чорний, розсерджений птах. Біг якось по-особливому, здавалося, от-от відірветься од землі й полетить. Підскакував і підскакував, доки не змалів. Якусь мить странньому хотілося наздогнати його — був бурмистер так само дитина мору, як і він. Вже звівся навшпиньки й розкрив рота, щоб гукнути, але перепалене повітря зі свистом мирвалося з грудей, а тіло ніби обважніло...
Рушив у зворотний бік. Ішов якийсь час загаданий, аж доки дорогу йому не заступили списами. Він побачив здоровенних дядьків з прикритими хустками обличчями.
— Куди прешся? — закричав один із них. — Завертай!
— Я не заражений, — повільно сказав странній, дивлячись просто в очі стражникові.
Той зиркнув на страннього перелякано, в його очах загусав жах. Другий стражник відкрив рота, щоб і собі щось сказати, але застиг і тільки кліпав очима.
Тоді він розвернувся на п’ятах, як зробив це нещодавно моровий бурмистер, і подався геть, покинувши їх, задубілих і вражених.
— Як ти думаєш, хто це був? — почув він голос одного із стражників.
— Проява! — зовсім тихо відказав другий.
— То, може, нам годиться схопити його? — спитав перший.
— Щоб біди собі напитати? — відказав другий.
Від тої розмови йому в грудях тонко озвався біль, і він закинув голову, щоб позирнути на сонце. Стояло біля однієї з костьольних веж і немилосердно сипало на місто проміння. Було його так багато, що камінь починав розпікатися ще зранку, жарячи ноги через благі підошви. Странній подумав, що йому треба було б розшукати ціліші патинки, але то була надто квола думка — ішов і не міг спинитися. Наче вела його стороння сила, і мав через те чітко вимірений крок. Похитувався, ніби п’яний, а може, це похитувалися довкола нього стіни? Знав, що люди його лякаються, хоч не розумів чому. Один тільки моровий бурмистер не побачив v ньому чогось дивного — странній подумав про нього з теплотою. Мав напівприплющені очі, зведений посмішкою рот і майже мертве обличчя. Голова з довгим волоссям похитувалась у такт ході — ішов та йшов. За ним летіла хмарка мух, але він уже до цього звик: мухи ув’язувалися тут за кожним. Інколи випльовував Іржаву слину, і та падала на гарячий брук — — те місце одразу обсідали мухи і спрагло слину випивали.
Мусив спинитися — через дорогу перебігали пацюки. Кілька сотень разом, вилаштувані в майже правильні шереги, вони бігли, не Зважаючи на страннього, що покірно дав їм дорогу. Стукали об брук сухими лапками, а коли котрий позирав на страннього, в його очах спалахували червоні іскри.
Вже кілька день ходив він порожній, і кілька день не вгавав біль. Мав би щось обміркувати, але для цього призначав ночі — зараз тільки день у початках. Можливо, шукає собі заспокоєння, а можливо, він, як і моровий бурмистер, ворон у цьому місті, птах, котрий не пізнає льоту. Стрибає по розпеченій бруківці, і йому нестерпно пече підошви.
Він раптом зупинився. Так, це була та сама вулиця, якою йшов чернець Григорій, перш ніж дійти до шинку. Онде й те вікно, звідки обіллято його помиями і звідки принадно всміхнулася до нього шинкарка. Ось і двері, куди він зайшов, — були безживно розхилені. Йому захотілося навідатися туди знову, і він несміливо переступив порога. Вгору тяглися сходи з обламаними перилами, а двері були так само розчинені. Він зайшов у покій, так більно й гостро йому знайомий, — було тут порожньо. Один із столів перекинуто — безпомічно стримів догори ніжками. Замість вікна сяяв світлий квадрат. Кроки лунко відбивалися у порожньому покої, і він раптом насторожився, прислухаючись. Але довкола було тихо, тихо й мертво, аж він позадкував: ставало йому незвідь од чого моторошно. Спустився по сходах і почув з вулиці брязкання зброї — проходила міська сторожа. Він постояв, даючи змогу охоронцям спокійно пройти, і в цей мент йому здалося, що там, за спиною, де був шинок, щось важко й скрушно зітхнуло.