Згадавши про батька, я на мить відчув щем під серцем. Я не був у них з червня. Боявся налякати. Щоправда, телефонував кожного тижня, до того ж вони переконані, що я ні в яку халепу не вклепаюся. Про Оксану батьки не знають. Цікаво, як вони сприймуть те, що ми побралися з такою різницею в роках. Гадаю, бажання бачити мене одруженим, а також надія на внука візьмуть гору над поміркованістю.
— Ой, що це! — чую за спиною Оксанин голос, в якому бринить щире дивування. — Його навіть птахи бояться. — Оксана в халаті, розпущене волосся спадає на плечі.
Баклани справді, щоб переміститися по березі на півсотню метрів ліворуч від крокодила, знімаються з безпечної відстані і перелітають. Ті, що вже понаїдались, ширяють, розглядаючи його з висоти. Від здивованого Оксаниного оклику я проймаюсь таким же приємним почуттям, як мій батько, коли ми з матір’ю дивувались і вихваляли його кольорові фотографії.
— Шкода, що не довговічний, — каже Оксана. — Пісок висохне, і черепашки обсипляться.
— Ага, з глини б його зробити… Ловлю на собі пильний Оксанин погляд.
— У тебе червоне обличчя, — каже вона. — Учора ти надміру був на сонці.
Я й сам відчуваю, як щемлять попечені ділянки тіла, а щоки палають, неначе від сорому. Проте заспокоюю її, та й себе теж:
— Звичайна засмага. Хоча трохи й перебрав… — про себе подумав, що надалі не вражені ділянки тіла слід чимось закривати.
Важка сонячна куля нарешті відірвалася від обрію й ніби в нерішучості зависла над морем. Здається, ще мить, і вона знову втопиться в аквамариновому обрії, і берег огорне сіра прохолода, а потім ніч. Мабуть, і в птахів виникло таке ж побоювання, бо вони разом зняли шалений галас. Сонце, немов сполохане тим криком, здригнулося, сіпнулось; і від того розірвалася промениста павутина, яка припинала його до обрію, і просто на очах почала збільшуватися відстань між ним і морем. Досвіток перейшов у ранок. Незважаючи на прохолоду я роздягаюсь і лягаю на вогку з ночі розкладачку. Тим часом оживає зелений намет. Спочатку господар з’являється і починає розпалювати паяльну лампу, за ним господиня, а потім обидві дівчини. Вони, як і вчора, прямують до води, здається, в чому мати народила. Я на мить забуваю, що це тільки міраж і що на дівчатах коричневі, під колір їхніх тіл, купальники. Раптом ціпенію і, немов заворожений, проводжаю їх поглядом аж до берега. Отямлююсь тільки по тому, як дівчата зникають у воді. Я навіть жартую подумки, називаючи бачене "ефектом Негуренка". Та водночас мене стає й на те, щоб подивитись на себе збоку. Адже те п’янке відчуття, яке я спізнав, спостерігаючи за дівчатами, не назвеш цнотливим. У мені все більше проростає звір. Спочатку він проявив себе в тілесній насолоді, якої моє тіло зазнає в воді, а тепер — у, здавалося б, природному потягові до протилежної статі. В чому ж він проявиться ще?
Аргумент, який я використав у полеміці з ректором щодо відповідності змісту формі, на жаль, виявився не самим тільки полемічним прийомом… Шум близького прибою та ніжне проміння заколисують, і я, накривши обличчя піжамою, поступово поринаю в дрімоту і засинаю. Прокидаюся від того ж шуму, від якого й заснув. Сонце в зеніті, але його палу не чутно — мене вкрито простирадлом. Поряд сидить Оксана. Помітивши, що я прокинувся, вона відкладає в’язання й каже:
— Охляв, мабуть? Не снідав, не обідав, — тоді додає: — Тут від екскурсантів відбою не було. Крокодилом твоїм цікавилися. Кажуть, такого ще ніде не бачили.
Від тих слів щось приємне-приємне розливається по всьому тілу. І не знати від чого більше млію: від Оксаниного голосу а чи від того, що мене хвалять.
— А хто приходив? — питаю.
— Та всі оті, що в зеленому наметі. Навіть дівки, — каже Оксана, і в її голосі вчувається осуд.
— Він їм сподобався?
— Та кажу ж тобі, що вони всі були вражені. Мовляв, як живий.
Помітивши, що я збираюся вставати, Оксана підводиться з крісла-матраца.
— Обід, мабуть, давно вже охолов, — каже, прямуючи до намету.
Мені добре смакує. Смажені бички хрупаю просто з кісточками. Оксана сидить навпроти і спостерігає. Точнісінько як моя мати. Тільки на обличчі неспокій. Дочекавшись, поки я доп’ю чай, мовить:
— Тобі шкіра на обличчі не болить?
— Та пече.
Мені досить одного погляду в люстерко, аби переконатися, що на обличчі й шиї, та, мабуть, і на інших ділянках, які раніше були незасмаглими, почався той самий процес, що й півтора місяці тому. Певніше, це продовження того процесу. Шкіра на щоках і шиї вкрилася густою мережею тріщин, ніби я довго блукав морозної і вітряної погоди по вулицях. Зараз тільки наважуюся зізнатися собі, що я давно виглядаю це лихо. Воно мене навіть не вразило, а тільки щось замлоїло в грудях.
— Учора й позавчора сонце дуже пекло, — мій спокійний тон навряд чи переконав Оксану, та все ж вираз тривоги на її обличчі змінюється непевністю. Так буває, коли людина бачить одне, а її переконують в іншому. Та, мабуть, гору візьмуть мої слова. Бо коли доводиться вибирати між бажаним і дійсним, перевагу віддають бажаному. Поспішаю до води, лягаю в піну прибою і враз заспокоююся. Цьому сприяє шум піни, а може, і саме море. Колиска всього живого на землі заколисує й мене, змиває сумні думки і тягар інтелекту, і я, ніби маля в люльці, якому ще невідомий страх, проймаюся почуттям безпеки. Я реагую тільки на бачене в цю мить, на "крокодила", що наче живий, розлігся на піску неподалік від смуги прибою, на бакланів, які обсіли розкладачку. Ліжко нагадує стіл, а птахи — учасників бенкету. Вони мають і тамаду — баклана, що б’є крилами і голосить. Мені здається, що це мої крилаті родичі, які справляють по мені поминки. Я не поспішаю на сухе, бо знаю: там на мене чекають сумніви й відчай; вони тягнуться до мене з берега, але вода, як зачароване коло, боронить від них… Тим часом сонце знесилено зависає над лиманом, воно вже не пече, а тільки забарвлює в червоне все довкола та видовжує тіні. Спочатку від нашого мусянжевого намету, який неначе затлівся, стелеться Оксанина тінь, а потім і сама вона наближається до берега. Замахується на бакланів, кричить:
— Акиш, нахаби!
Баклан-тамада на мить угамувався, сторожко повів оком у її бік, тоді знехотя знявся і важко поплив по повітрю на захід. Решта птахів потягнулася слідом.