1
В аудиторії тихо. Я майже не користуюся крейдою, посилаюся на ілюстративний матеріал. Деякі таблиці висять ще з часів, коли я вперше прийшов на лекцію професора Коваленка. Все вилиняло в пам’яті: інститутські, аспірантські, навіть недавні докторантські роки, залишився яскравим тільки образ Нестора Івановича Коваленка, гладкого професора з іронічним обличчям і ясними карими очима. Він не просто викладав курс генетики — прищеплював любов до цієї науки. Професор згас на вісімдесятому році життя, так і не побачивши своєї останньої монографії "Ювенільні процеси та їх стимуляція". Останніми його словами був афоризм Сенеки "Пожерти — це один із життєвих обов’язків". Але ж у монографії професор довів, що цей обов’язок можна виконати й у 150 років… щось я захопився спогадами. Треба жвавіше:
— … Отже, згідно з моделлю Уотсона — Кріка, молекула ДНК складається з двох з’єднаних один з одним ланцюгів і схожа на мотузяну драбину, закручену спірально навколо уявної Осі…
Мені здається, що рухами та інтонацією наслідую покійного вчителя. Правда, бракує дотепів. та барвистої образності. Мою лекцію конспектують, а його слухали.
— Сторони драбини — цукор І фосфорна кислота, що чергуються. Щаблі — пуринові та пірамідинові основи…
"Мотузяна драбина" — його порівняння. Згодом, коли я вже був аспірантом, професор напівжартома повчав: "З усієї аудиторії виберіть студента з найтупішою фізіономією і докладайте всіх зусиль, щоб його очі засвітилися цікавістю. Решта вас напевне зрозуміє". Добре йому було так повчати в сімдесят. А тут он чорноволоса в другому ряді притягує до себе немов магнітом. Очей не відвести.
— Усе живе на Землі, від примітивних мікроскопічних водоростей і до людини, живе й повторюється в нащадках за тим самим генетичним механізмом, яким є молекула ДНК.
Я раптом подумав, що говорю лише до неї. Решта сорок сім — статисти в нашому спектаклі на дві дійові особи. Вона це відчуває. Поправляє зачіску, ледь помітно всміхається. На дівчині червона в білий горошок сукня, яка їй дуже до лиця. Беру крейду й пишу формули пуринових основ. Відчуваю на спині погляд. Усі дивляться на дошку, вона — на спину… дзвінок.
Відпустивши студентів, я не поспішаю покидати зали. Тепер моя черга дивитися. Прямує до дверей. Середня на зріст, гінка. В дверях озирається, наші погляди сплелися. Все. Я, здається, закохався. Скільки ж їй? Оскільки це п’ятий курс, десь двадцять три — двадцять чотири роки. А мені? Ого, різниця! Втім, як сказала одна літня одеситка, яку обізвали старою хвойдою: "А при чому тут вік!"
Студенти раді, що іспити приймаю в лекційній аудиторії. Тут безліч таблиць — кращої шпаргалки й не вигадаєш. Я вдаю, що не розумію цього. Метод Нестора Івановича. Екзамен для нього був не стільки перевіркою знань, скільки перевіркою вміння їх синтезувати. Професор казав, що невелике лихо, коли студент підгляне якусь формулу або елемент. Головне, щоб він розумів, як діє на клітину даний елемент. Мені здається раптом, що не вони складають мені екзамен, а я їм. Зараз п’ятірка студентів готує питання, на які мені важко буде відповісти. Серед них мусить бути й таке: чи має право сорокап’ятирічний професор дурити голову студентці-п’ятикурсниці? Питання тільки на перший погляд просте. Крім звичайного смислу, в ньому ще закладено моральний підтекст. Я міг би відповісти так: походжу з родини довгожителів; моя бабуся в дев’яносто не поступиться ні розумом, ні почуттям гумору молодій людині. Різні організми мають різну швидкість старіння. Отже, до пари слід собі вибирати н. е за астрономічним часом, а за біологічним, можливо, навіть — в іншому поколінні. Що ж до моралі… О, вже один підняв руку. Кремезний, велика голова. Суне до столу, як танк. У нього спокійні сірі очі… Блискуче відповідає.
— Одним із основних чинників, що призводять до старіння організму людини й тварини, є старіння колагену, — він говорить упевнено, ніби висловлює власні переконання, а не оповідає про точку зору Верцара. — Старіння колагену — цього білка з’єднувальної тканини — символізує старіння організму в цілому.
Я дивлюся на руки студента, а тоді переводжу погляд на свої. Різниця не лише в тому, що його кисті засмаглі і пухкі, як млинці, а в мене пласкі й довгі, з сухими нервовими пальцями, а ще в тому, що шкіра в нього еластична — на суглобах коротких пальців майже не помітно зморщок; воднораз у його руках відчувається чоловіча сила. Щоб не дати почуттям узяти гору над справедливістю, я кладу край його пристрасному монологові, виводячи в заліковці відмінно.
Екзамен складають добре, не зважаючи на те, що на консультацію вчора ніхто не з’явився. Крім Оксани… Коли вона підсіла до мого столу (в лекційній тоді нікого не було), я довго дивився на її засмагле обличчя з великими синіми очима, в яких причаїлося, як мені здалося, очікування. Мені подумалося тоді, що бачу її, мабуть, впередостаннє; адже з усієї групи, як довідався в деканаті, лише двоє хлопців-відмінників залишаються в місті, решта поїде за призначенням в усі кінці країни.
"Маєш незрозумілі питання?"
Вона багато чого не розуміла, але відповіді на ті питання, які вона ставила, хотів би й я знати. То була допитливість науковця, а не студента.
"Я дам тобі книжки, в яких ти знайдеш дещо з того, що тебе цікавить. На решту ж запитань ти отримаєш відповідь на схилі свого життя, якщо тільки цікавість до того не мине". Вона розгубилася, коли я запропонував книжки з моєї особистої бібліотеки; але вираз розгубленості на обличчі швидко змінився ваганням, а на зміну ваганню прийшла довіра. Коли ми сіли в машину, вже сутеніло…
… Заходить Оксана. Бере білет, не дивлячись на мене. Крадькома спостерігаю за студентами. Ні, їм до нас немає діла. Або ж вони ні про що не здогадуються.
Нарешті її черга. На перші питання вона не відповіла, а виспівала. Майже дослівно цитує рядки з моєї монографії:
— В кожній клітині міститься десять мільйонів молекул ДНК, які не тільки забезпечують усю інформацію, що необхідна для життєдіяльності організму, а й містять велику кількість генів, які поки що не мають функціонального значення і є своєрідним запасом для подальшої еволюції…