Момо безпорадно дивилась на Майстра Гору. Такої сили труднощів і небезпек вона не сподівалася.
— А може, ти все ж таки спробуєш? — запитав Майстер Гора.— Це ж бо єдина й остання можливість.
Момо мовчала.
їй здавалося, що вона цього неспроможна виконати.
"Я ПІДУ З ТОБОЮ!" — раптом прочитала дівчинка на панцері в Кассіопеї.
Що може їй в усьому цьому допомогти черепаха? І все ж таки то був бодай тонісінький промінчик надії для Момо. Думка про те, що вона буде хоча б не сама-самісінька, додала їй відваги.
Хоч, може, то була й нерозсудлива відвага, проте вона допомогла дівчинці надуматись.
— Я спробую,— рішуче сказала вона.
Майстер Гора довго дивився на неї, потім усміхнувся.
— Багато що виявиться не таким складним, як ти гадаєш. Ти чула голоси зірок. Ти не повинна боятися.
Потім він обернувся до черепахи:
— А ти, Кассіопеє, підеш з нею?
"ЗВІСНО!" — проступило на панцері, а потім цей напис щез і засвітився новий: "ХТОСЬ ЖЕ ТА ПОВИНЕН ЗА НЕЮ НАГЛЯДАТИ!" Майстер Гора й Момо, перезирнувшись, усміхнулися.
— А ви і їй дасте Квітку-Годину? — спитала Момо.
— Кассіопеї вона не потрібна,— пояснив Майстер Гора і ніжно погладив черепасі шию. — Вона існує поза часом. Свій власний невеличкий час вона носить у собі. Вона буде на світі й тоді, коли все в ньому замре навіки.
— Гаразд,— сказала Момо, зненацька відчувши в собі жадобу діяльності. — А що нам робити зараз?
— Зараз,— відповів Майстер Гора,— ми попрощаємося. Момо судомно ковтнула повітря, потім тихенько спитала:
— Хіба ми вже ніколи не побачимося?
— Ми побачимось, Момо,— відповів Майстер Гора. — А до того часу кожна година твого життя приноситиме тобі привіт від мене. Ми ж бо лишаємося друзями, так?
— Так,— кивнувши головою, сказала Могло.
— А тепер я піду,— провадив Майстер Гора,— а ти не питай куди і не йди за мною. Бо мій сон — то сон не звичайний, і краще тобі його не бачити. Іще одне: тільки-но я вийду, ти зараз же відчиниш обоє дверей: маленькі, на яких стоїть моє ім'я, і великі, з зеленого металу, що виходять на Вуличку Ніколицю. Бо тільки-но зупиниться час, усе замре і жодна сила в світі не зрушить їх з місця. Чи ти все добре зрозуміла й запам'ятала, моя дитино?
— Так,— сказала Момо,— але як я знатиму, що час спинився?
— Не турбуйся, ти це помітиш…
Майстер Гора підвівся, а за ним і Момо. Він стиха провів рукою по її скуйовджених косах.
— Прощавай, Момо, голубонько,— мовив він. — Дуже радий, що ти й мене зуміла вислухати.
— Я всім розкажу про вас,— відповіла Момо. — Згодом. І враз Майстер Гора знов зробився невимовно старий,
достоту як тоді, коли він ніс її до золотої бані часу: старий, як скеля або як старе дерево.
Він повернувся й швидко пішов з невеличкої кімнатки поміж стінками годинників. Усе далі й далі чула Момо відгомін його ходи, аж поки, нарешті, перестала її вирізняти з цокання годинників. Може, й сам він перелився в те цокання?
Момо взяла Кассіопею на руки й міцно притулила до себе.
Починалася найбільша і неминуча пригода в її житті.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ
ПЕРЕСЛІДУВАННЯ ПЕРЕСЛІДУВАЧІВ
Щонайперше Момо пішла й відчинила невеличкі двері, на яких стояло ім'я Майстра Гори. Потім швиденько перебігла коридор з великими кам'яними статуями і відчинила великі надвірні двері з зеленого металу. їй довелося напружитись якомога, бо велетенські половини дверей були невимовно важкі.
Скінчивши це, вона кинулася в залу з безліччю годинників і стала чекати, що станеться далі.
І сталося!
Пройшов раптовий струс, тільки струснулась не земля — струснувся час,— отож точніше назвати його часотрусом. Ніякими словами не розкажеш, що відчула при цьому Момо. Почувся такий звук, якого ще зроду не чула жодна людина. То було мов зітхання, що йшло з глибини сторіч.
І все скінчилося.
Тієї ж миті як стій змовкло багатоголосе цокання й дзижчання, дзвінки й удари безлічі годинників. Враз спинилися маятники. Нічого, нічогісінько більше не рухалося.
Усюди залягла тиша, така глибока тиша, якої ще ніде й ніколи не бувало в світі. Часу віднині не було.
І Момо побачила, що тримає в руці велику дивовижну Квітку-Годину. Дівчинка не помітила, як квітка опинилась у неї в руці. Так наче вона зроду була там. Помалесеньку ступила Момо вперед. Так, вона могла рухатися без натуги, як і завжди. На столику ще стояли рештки снідання. Момо сіла на м'який стільчик, та він був тепер такий твердий, як мармур, і не вгинався. У її чашечці ще лишилося трохи шоколаду, та чашечку тепер не можна було зрушити з місця. Момо спробувала вмочити палець у рідину, та шоколад був твердий, мов скло. Так само й мед. Навіть крихт із булочок, розтрушених на таріль неможливо було зрушити з місця. Нічого, навіть найдрібнішої дрібнички не можна було змінити, відколи на світі не стало часу.
Кассіопея заборсалася, і Момо поглянула на неї.
"ТИ ГАЙНУЄШ СВІЙ ЧАС!" — проступило в неї на панцері.
О леле, це ж правда! Момо опам'яталася. Вона перебігла залу, шаснула в малі дверцята, побігла довгим коридором, вискочила у великі двері, забігла за ріг — і сахнулася назад. Серце її почало шалено битись. Часокради зовсім не розбіглися! Навпаки, вони йшли через Вуличку Ніколицю, в якій уже не було потоку часунавспак. Ішли до Будинку Ніденця. Такого вона не сподівалася!
Момо кинулася назад у велику залу і, не випускаючи з рук Кассіопеї, сховалася за великим годинником.
— Оце-то початок,— пробурмотіла вона.
Потім почула в коридорі ходу Сірих панів. Один по одному вони лізли в малі дверечка, поки цілий гурт не опинився в залі. Аж тепер вони стали роззиратися довкола.
— Вражає! — сказав один із них. — Отже, це тепер наша нова домівка.
— Дівча Момо відчинило нам усі двері,— мовив другий попелясто-сірий голос. — Я сам бачив. Розумна дитина! Цікавий я знати, як вона схилила на свій бік старого.
А третій такий самий сірий голос озвався:
— Я гадаю, що Так Званий сам здався. Часовтяг більше не діє у Вуличці Ніколиці, а це означає, що він сам його вимкнув. Отже, він зрозумів, що мусить нам скоритись. Зараз ми з ним упораємося. Де ж це він дівся?
Сірі пани нишпорили скрізь очима, коли враз почувся ще більш попелясто-сірий голос:
— Тут щось не так, Панове! Годинники! Ви тільки погляньте на годинники! Вони всі стоять! Навіть ось оцей пісковий!