Сірий пан пустив кілька кружалець диму, задоволено стежачи, як вплинула його промова на старого Беппо. А той, видимо, вірив кожному слову.
— Говоритиму якомога стисло, бо час для мене дорогий,— повів далі Сірий пан. — У мене до вас така пропозиція. Ми повертаємо вам цю дитину з умовою, що ви більш ніколи не зроните жодного слова про нашу діяльність. Крім того, ми вимагаємо від вас як викуп сто тисяч годин заощадженого часу. Про те, як ми заволодіємо цим часом, не турбуйтеся, це наша справа. Ваше завдання тільки в тому, щоб його заощадити. Як саме — то вже ваша справа. Якщо ви згодні, тоді ми подбаємо про те, щоб вас найближчими днями випустили звідси. Якщо ні, то ви назавжди лишаєтеся тут, а Момо назавжди лишається в нас. Зважте добре. Таку великодушну пропозицію ми робимо єдиний раз. Ну?…
Беппо двічі з натугою ковтнув повітря й прохрипів:
— Згоден.
— Вельми розумно,— вдоволено сказав Сірий пан. — Отже, затямте: цілковите мовчання і сто тисяч годин часу. Як тільки ми їх одержимо, мала Момо повернеться до вас.
З цими словами Сірий пан вийшов із зали. Пасемце диму, що тяглося за ним, здавалось, тьмяно світилося в пітьмі, наче блудний вогник.
З тієї ночі Беппо більше не розповідав своєї історії. 1 коли його питали, чому він розповідав її раніше, він тільки сумно знизував плечима. За кілька днів його вирядили додому.
Та Беппо не пішов додому, а подався прямо до того великого будинку, на подвір'ї якого йому з товаришами-підмітальниками видавали мітли й візки. Старий узяв свою мітлу, пішов у місто й заходився підмітати вулиці.
Тільки тепер він підмітав не так, як колись: ступнув — вдихнув повітря — махнув мітлою,— тепер він працював квапливо й без любові до діла, аби надолужити час.
Беппо до болю виразно усвідомлював, що він зраджує тим свої найглибші переконання й навіть більше — перекреслює все своє дотеперішнє життя, і він був просто хворий від огиди до того, що робив.
Якби йшлося тільки про нього, він волів би вмерти з голоду, ніж отак іти проти самого себе. Але ж тут ішлося про Момо, яку він мусив викупити, а це був єдиний відомий йому спосіб заощадити потрібний для викупу час. Тепер він підмітав удень і вночі, навіть додому не навідувався. Коли його змагала втома, він сідав на лаву або просто на край риштака і трохи передрімував. А незабаром знов підхоплювався й підмітав далі. Так само поспіхом ковтав він що-небудь межи ділом. До своєї хатини поблизу амфітеатру він більше не ходив.
Він підмітав тижнями й місяцями, без перепочинку. Надійшла осінь, настала зима. Беппо знай підмітав.
Відцвіла весна, відбуяло літо. Беппо чи й помітив їх, він знай підмітав, щоб заощадити сто тисяч годин часу, призначеного на викуп.
Людям у великому місті не було дуже коли зважати на невеличкого старого чоловіка. А ті, хто все ж таки звертав увагу, як він квапився повз них уперед, як задихано випереджав їх, без угаву метучи мітлою, ніби йшлося про саме його життя,— тільки глузливо вертіли пальцем біля скроні. Але для Беппо то була не новина, що його мають за недоумка, і він мало зважав на те.
Тільки як хтось його питав, чого це він так поспішає, він на мить зупинявся, сполохано підводив на цікавого повні скорботи очі й клав палець на вуста…
Найтяжче було Сірим панам підкорити своїм намірам дітей, що були друзями Момо. Після того, як вона зникла, діти все ж таки коли-не-коли збиралися в старому амфітеатрі. Вони вигадували нові й нові ігри. їм досить було кількох ящиків чи коробок, щоб вирушити в небувалу кругосвітню подорож або спорудити замок чи фортецю. Вони складали там свої далекосяжні плани, розповідали одне одному казки — одне слово, поводилися так, неначе Момо була між ними. — диво дивне! — через те їм і на серці було майже так, як завжди бувало в гурті з нею.
Зрештою, ці діти й на мить не сумнівалися, що Момо повернеться. Про це, щоправда, ніхто не говорив та це й зайве було. Але мовчазна впевненість єднала дітей водно. Момо була з ними, була серцем їхнього гурту, навіть не будучи серед них насправді.
На це Сірі пани не знали ради.
А не знаючи, як скорити собі цих дітей, як відірвати їхні серця від Момо, Сірі пани пішли обхідними шляхами. Вони взялися за дорослих, що опікувалися дітьми. Звісно не за всіх, а тільки за тих, що стали їхніми поплічниками, та їх, на жаль, було не так мало.
Сірі пани обернули проти дітей їхню ж таки зброю.
Деякі люди зненацька згадали про дитячу демонстрацію, плакати й заклики.
— Треба щось робити,— чулися голоси,— це не діло, що дедалі більше дітей лишаються самі, без ніякого догляду. Батькам за це докоряти не можна, бо сучасне життя не залишає їм часу належно дбати про дітей. Але міська управа повинна за них потурбуватися.
— Не годиться,— озивались інші,— щоб бездоглядні діти заважали нормальному вуличному рухові. Зростання кількості нещасливих пригод, спричинених дітьми на вулицях, з'їдає чимраз більше грошей, які можна було б повернути на щось розумніше.
— Бездоглядні діти,— заявляли треті,— це діти морально нестійкі, і з них виходять злочинці. Міська управа має подбати про те, щоб узяти всіх таких дітей на облік. Треба створити відповідні заклади, які б виховували цих дітей корисними і діяльними членами суспільства.
Четверті розмірковували:
— Діти — це людський матеріал майбутнього. А майбутнє-це час реактивних двигунів і електронних приладів. Для обслуговування таких машин нам потрібна ціла армія фахівців. А ми, замість готувати наших дітей до цього прийдешнього дня, ще й досі попускаємо багатьом з них розтринькувати цілі роки дорогого часу на пусті забавки. Це ганьба для нашої цивілізації і злочин проти майбутнього людства!
Все це вельми сприяло членам Ощадкаси Часу. А що в місті було їх уже дуже багато, то їм невдовзі пощастило переконати членів міської управи в конечності щось зробити для бездоглядних дітей.
1 ось по всіх міських кварталах було створено так звані "Дитячі депо" — величезні будинки, куди належало здавати всіх дітей, яких нікому було доглядати, й забирати аж десь згодом, якщо буде змога. Дітям суворо забо-' ронили гратися — на вулицях, у скверах чи деінде. І коли яку дитину все-таки ловили на гарячому, її негайно завозили до найближчого депо. А на батьків накладали штраф.