Аж ось він опинився біля суддівського столу.
— Ви — агент номер Бе Ел Ве дріб п'ятсот тридцять три дріб Це? — спитав той, що сидів посередині.
— Так.
— Відколи ви працюєте в Ощадкасі Часу?
— Від дня мого виникнення.
— Це само собою зрозуміло. Відповідайте без зайвих слів! Коли ви виникли?
— Одинадцять років три місяці шість днів вісім годин тридцять дві хвилини і — саме на цю мить — вісімнадцять секунд тому.
Хоча ця розмова велась тихо, та ще й досить далеко від Беппо, старий якимось дивовижним чином розумів кожне слово.
— Чи відомо вам,— допитував далі середній Сірий пан,— що в цьому місті є чимала кількість дітей, які сьогодні всюди носилися з щитами й плакатами і які навіть мали страховинний план запросити до себе ціле місто, щоб розкрити йому очі на нас?
— Це мені відомо,— відповів агент.
— Як ви поясните,— невблаганно питав суддя,— те, що ці діти взагалі знають про нас і про нашу діяльність?
— Я сам собі не можу цього пояснити,— відповів агент. — Але якщо мені дозволено буде висловити одне зауваження, то я просив би високий суд не розцінювати всю цю історію серйозніше, ніж вона є насправді. Дитячі витівки, та й годі. Окрім того, я прошу суд зважити, що нам пощастило без ніяких зусиль зірвати намічені збори, просто не давши на них людям часу. Та навіть якби нам із цим не поталанило, я певен, що діти зуміли б їм розповісти всього-на-всього дитячу казочку про злодіїв. На мою думку, нехай би ці збори навіть відбулися, щоб таким чином…
— Підсудний! — гостро урвав його мову середній Сірий пан. — Чи ви усвідомлюєте, перед ким стоїте?
Агент наче трохи скорчився.
— Авжеж,— зітхнув він.
— Ви стоїте,— вів далі суддя,— не перед людським судом, а перед судом подібних до себе. Ви знаєте достоту, що вам не одурити нас. Чому ж ви все-таки силкуєтесь дурити?
— Це… це… фахова навичка,— пробурмотів агент.
— Як розглядати вказаний захід дітей — поважно а чи ні,— це ви лишіть на волю суду. Але ж ви й самі, підсудний, дуже добре знаєте: ніхто й ніщо не є небезпечнішим для нашої роботи, ніж дітвора.
— Я це знаю,— жалібно сказав агент.
— Діти,— пояснив суддя,— це наші природні вороги! Якби не вони, то все людство давно було б цілком у нашій владі. Дітей куди важче змусити ощаджати час, аніж дорослих. Тому один з наших найсуворіших законів каже:
за дітей узятися насамкінець. Відомий вам цей закон, підсудний?
— Авжеж, високий суде, — ледве видушив із себе звинувачений.
— І все ж таки ми маємо незаперечні докази того,— сказав суддя,— що один з нас, повторюю, один із нас, розмовляв з дитиною та ще й виказав їй правду про нас. Підсудний, ви часом не знаєте, хто був цей один з нас?
— Це був я,— відмовив агент Бе Ел Ве дріб п'ятсот тридцять три дріб Це, остаточно знищений.
— І чому ви порушили наш щонайсуворіший закон? — питав суддя.
— Бо ця дитина,— боронився звинувачений, — через свій вплив на людей стала неабиякою перешкодою в нашій роботі. Я вчинив це з найкращими намірами щодо Ощадкаси Часу.
— Ваші наміри нас не цікавлять,— крижаним тоном відповів йому суддя. — Нас цікавить єдине — наслідок. А наслідок у вашому випадку, підсудний, не тільки не був для нас виграшем часу, а ви ще й зрадили перед тією дитиною деякі наші щонайважливіші таємниці. Чи ви це визнаєте, підсудний?
— Визнаю,— прошепотів агент, схиливши голову.
— Отже, ви визнаєте себе винним?
— Так, але прошу високий суд взяти до уваги одну обставину, що пом'якшує мою провину, а саме те, що мене було найсправжнісіньким чином зачаровано. Ця дитина так якось мене слухала, що витягла з мене все чистісінько. Я й сам не міг би сказати, як воно так вийшло, але присягаюсь, що це було саме так.
— Ваші присягання не цікавлять нас. Ніяких таких обставин ми не. визнаємо. Наш закон незламний і не знає винятків. А проте за цю дивну дитину ми ще візьмемося. Як її ім'я?
— Момо.
— Хлопець чи дівчина?
— Мале дівча.
— Адреса?
— Руїни амфітеатру.
— Гаразд,— сказав суддя, що записував усе те до нотатника. — Можете бути певні, підсудний, що ця дитина більш не стане нам на перешкоді. Про це ми подбаємо якнайстаранніше. Нехай це вам буде втіхою, коли ми перейдемо до виконання вироку.
Підсудний затремтів.
— А який буде вирок? — прошепотів він. Троє панів за суддівським столом схилилися один до одного, пошепотілися й кивнули головами. Потім середній знов обернувся до підсудного й оголосив:
— Вирок агентові Бе Ел Ве дріб п'ятсот тридцять три дріб Це винесено одноголосно: підсудного визнано винним у державній зраді. Він сам визнав себе винним. Наш закон велить негайно позбавити підсудного будь-якого часу.
— Змилуйтеся! Змилуйтеся! — залементував підсудний. Та двоє Сірих панів, що стояли обабіч нього, вже вирвали в нього з рук портфеля, а з рота сигару.
І тоді сталося щось дивовижне. З тієї миті, як у засудженого висмикнули з рота сигару, він став усе дужче прозорішати. І крик його чимраз тихшав і завмирав. Отак, стоячи перед суддівським столом, затуливши руками обличчя, він буквально обернувся в ніщо. Наостанку Беппо здалося, ніби вітер покружляв на тому місці цяточками попелу, а потім і це пропало.
Мовчки подалися геть Сірі пани — і ті, що були за глядачів, і судді. Темрява поглинула їх, і тільки попелясто-сірий вітер ще віяв над пустельним звалищем.
Беппо-Підмітальник і досі непорушно сидів там-таки, втупившись очима в те місце, де щойно розплився в повітрі підсудний. Старий, здавалося, був змерз на кригу, а тепер поволі знову відтавав. Аж ось коли він на власні очі пересвідчився, що Сірі пани справді існують.
Десь о тій-таки порі — годинник удалині вибив північ — мала Момо ще сиділа на кам'яних сходах руйновища і чекала. Вона й сама не знала, чого. Та їй чомусь здавалося, що треба ще почекати. Через те вона й не лягала досі спати. Раптом дівчинці здалось, ніби щось доторкнулося до її босої ноги. Вона нахилилася, бо було дуже темно, і вгледіла долі велику черепаху, що підвела голову і якось чудно — неначе всміхаючись — дивилася на неї. Чорні розумні черепашині очі поблискували так приязно, наче вона ось-ось мала щось сказати дівчинці. Момо присіла над черепахою і почухала їй під шиєю.