— Я повинен піти до Голя, — мовив він, — за п'ятнадцять миль звідси.
— П'ятнадцять миль? — перепитав я.
— Так, — кивнув син.
— Гаразд, кажи далі.
— Купити велосипед, — сказав син. Я чекав. Але далі ні звуку.
— Велосипед! — обурився я. — Та в Голі мільйон велосипедів! Який велосипед?
Син замислився.
— Уживаний, — навмання бовкнув він.
— А якщо не знайдеш уживаного? — запитав я.
— Ти сказав, що вживаний, — відповів син. Я надовго замовк.
— Якщо не знайдеш уживаного, — озвався нарешті я, — що ти робитимеш?
— Ти мені не сказав, — протягнув син. Який це відпочинок — мати змогу інколи поговорити.
Скільки я дав тобі грошей? — запитав я.
Син порахував купюри:
— Чотири фунти десять шилінгів.
— Рахуй знову, — мовив я.
Він порахував знову:
— Чотири фунти десять шилінгів.
— Дай мені їх, — звелів я. Син дав купюри і я порахував їх. Чотири фунти, десять шилінгів. — Я тобі дав п'ять.
Син мовчав, він давав говорити цифрам. Може, він узяв десять шилінгів собі й заховав їх?
— Виверни кишені, — наказав я. Син почав викладати все з кишень. Не забуваймо, що я й далі лежав. Син не знав, що я хворий. А втім, я й не був хворий. Я неуважно поглядав на предмети, які він розкладав переді мною. Він виймав їх з кишень один по одному, делікатно тримаючи в повітрі між вказівним і великим пальцями, показуючи їх мені з усіх боків і нарешті кладучи на землю поряд зі мною. Коли одна кишеня спорожніла, він вивернув її й потрусив. Знялася хмаринка куряви. Абсурдність цієї перевірки невдовзі тяжко пригнітила мене. Я сказав синові припинити. Ті десять шилінгів він заховав, мабуть, у рукаві або в роті. Треба, щоб я підвівся і обшукав його від голови до ніг. Але тоді б він побачив, що я хворий. Не те що я справді хворий. І чому я не хотів, щоб він знав, що я хворий? Не знаю. Я міг би порахувати гроші, які лишилися в мене. Але що це дало б? Хіба я знаю, яку суму грошей я взяв з дому? Ні. Отже, я й до самого себе залюбки застосовував сократівський метод. А чи знаю, скільки я витратив? Ні. Здебільшого під час своїх ділових подорожей я вів найсуворішу звітність, обґрунтовував геть усе аж до останнього пені своїх дорожніх витрат. А цього разу ні. Мабуть, навіть під час веселої прогулянки я б не викидав гроші на вітер з іще більшою невимушеністю. — Припустімо, я помилився, — зітхнув я. Син флегматично підбирав предмети, розкидані на землі, й розкладав їх по кишенях. Як би йому пояснити? — Лиши їх і послухай мене, — мовив я. Я протягнув йому купюри: — Порахуй. — Син порахував. — Скільки? — запитав я.
— Чотири фунти десять, — відповів він.
— Десять чого? — перепитав я.
— Десять шилінгів.
— Ти маєш чотири фунти десять шилінгів, — сказав я.
— Так, — погодився син.
— Я дав тобі чотири фунти десять шилінгів, — говорив я далі.
— Так, — кивнув син. Але ж це неправда, я дав йому п'ять фунтів.
— Ти згоден? — запитав я.
— Так, — знову підтвердив син.
— А навіщо, по-твоєму, я дав тобі стільки грошей?
— Навіщо стільки грошей? — перепитав син. Аж раптом обличчя йому проясніло: — Щоб купити велосипед.
— Який велосипед? — допитувався я.
— Уживаний, — не затнувшись відповів син.
— Невже ти думаєш, що вживаний велосипед коштує чотири фунти десять шилінгів? — запитав я.
— Не знаю, — буркнув син. Я теж нічого не знав про такі речі. Але питання полягало не в цьому.
— Що я точно тобі сказав? — наполягав я. Ми обидва намагалися пригадати.
— "Якщо можна, вживаний", — ось що я тобі сказав, — згадав я нарешті.
— Ага, — підтвердив син. Цей дует я подаю не в повному обсязі, а тільки зазначаю головні його пункти.
— Я сказав тобі не "вживаний", — пояснював я, а "якщо можна, вживаний". — Син знову почав збирати свої речі. — Облиш їх, — крикнув я, — і слухай уважно, що я кажу. — Син демонстративно кинув на землю великий клубок спутаних мотузочків. Може, й десять шилінгів десь там усередині. — Невже ти не бачиш різниці між "уживаним" і "якщо можна, вживаним"? — запитав я й подивився на годинник. Десята година. Я тільки далі заплутував наші туманні уявлення. — Більше не намагайся зрозуміти, — знову напосівся я на сина, — а слухай, що кажу, бо двічі я не казатиму. — Син підійшов до мене і став навколішки. Така картина, немов я збирався віддавати Богові душу. — Ти знаєш, що таке новий велосипед? — запитав я?
— Так, батьку, — відповів син.
— Що ж, — пояснював я, — якщо не знайдеш уживаного велосипеда, купиш новий. Повторюю. — Я повторив. — Господи, я ж казав перед цим, що не повторюватиму. — А тепер скажи мені, що ти маєш робити, — мовив я. І додав: — Відсунься, в тебе з рота смердить. — Я мало не додав, мовляв, він не полоще зуби й нарікає на абсцес, — але вчасно зупинився. Не пора ще вводити якийсь інший мотив. Я повторив: — Що ти повинен робити?
Син зосередився:
— Піти до Голя за п'ятнадцять миль…
— Не переймайся тими милями! — урвав я його. — Ти в Голі. Що ти маєш робити? — Ні, мені вже терпець уривався. Син зрештою зрозумів. — І для кого той велосипед, для Ґеринґа? — Він ще не зрозумів, що той велосипед для нього. Щоправда, тієї пори він аж ніяк не був менший від мене. Ну, а щодо багажника, то все було так, ніби я нічого й не казав. Але кінець кінцем його розум почав усе розуміти. І то так, що син запитав мене, що робити, якщо йому не вистачить грошей. — Повернешся сюди, і ми порадимось. — Я звичайно, ще міркуючи про ці питання до того, як прокинувся син, передбачив, що він може постати перед труднощами і його запитуватимуть, зваживши на його юний вік, де він узяв стільки грошей. І я знав, що він має робити в такому випадку, тобто повинен знайти начальника жандармерії Поля, — або вимагати, щоб його привели до нього, — назватися і сказати, що це я, Жак Моран, доручив йому придбати велосипед у Голі; розмовляючи, він має створити враження, ніби я лишився в Шиті. Йшлося про дві вочевидь різні операції, перша полягала в тому, щоб передбачити даний випадок (перед тим, як прокинувся син), а друга — в тому, щоб знайти відповідь (на звістку, що найближче містечко — Голь). Але я відмовився давати синові настанови з приводу таких делікатних питань.
— Не бійся, — мовив я, — ти маєш досить грошей, щоб купити добрий велосипед, ти приведеш його сюди, не загаявшись ні на мить. — Коли йдеться про мого сина, треба все передбачити. Він би ніколи не здогадався, що треба робити з велосипедом, якщо він уже купить його. Він міг би лишитися в Голі, бозна за яких умов, чекаючи нових указівок. Син запитав мене, що зі мною. Я, Мабуть, скривив обличчя. — Зі мною те, що я втомився тебе бачити, — відповів я. Й запитав, чого він чекає.