Комп’ютер вуркотів, наче жива істота.
— Ану прикинь ще, Сезаме, — бурмотів Девід, вводячи нову картку, — побачимо, що нам відкриється…
Почувся легкий стукіт у вікно. Девід підвів голову і побачив там високу постать Натаніела. Неохоче, з досадою вимкнув комп’ютер і, накинувши на плечі куртку, вийшов. Не любив, коли йому заважали працювати, але Натаніел, певне, з’явився неспроста.
Крізь зарості лавра вийшли на берег. Нічна хвиля стиха шурхотіла, набігаючи на прибережний пісок.
— Вони щось замислили… — сказав Натаніел. — Від них можна всього чекати…
— Побачимо, — спокійно відповів Девід. — Ти вже познайомився із цим… Даффом? Просто комедія…
Він розповів про візит боса і його нового підручного. Натаніел спохмурнів. Кинувши погляд в нічну млу, прошепотів:
— Субмарина патрулює за десять кілометрів. Можна викликати хоч зараз…
Девід трохи помовчав, ніби вслухаючись у шурхоти ночі, потім сказав:
— Ні, ми ще мусимо побути тут.
— Гляди, щоб не було запізно.
Більше про це Натаніел не говорив, бо знав, що його друг ніколи й ні на які умовляння не піддається.
Через кілька хвилин Девід пішов, певне, зовсім не думаючи про втечу з цього пекельного острова.
Крадучись повз його котедж, Натаніел побачив, що вчений знову сидів біля комп’ютера і працював. "От витримка у чоловіка! — захоплено подумав головний інженер. — Але які в нього шанси у боротьбі з таким си-льним ворогом? Це ж, власне, справжня війна проти могутньої й добре злагодженої воєнної машини цілої дер-жави!"
І вже ніякого захоплення, а тільки жаль ворухнувся в грудях. Донкіхотство! Не може одна людина — хай вона буде тисячу разів геніальна й мужня! — протистояти такій силі.
Аж тепер Натаніела охопив страх — огидне самовідчуття, коли підгинаються коліна і в усьому тілі роз-ливається така слабість, що от упав би й лежав крижем. І нащо йому було встрявати в цю історію? Чому він послухав Девіда і притарганився на цей проклятий острів?
Легка й тепла ніч раптом стала нестерпно важкою, так налягла на сухорляві плечі Натаніела, що він аж зігнувся. Ішов, як п’яний, заледве дочовгав до своєї холостяцької квартири. Тільки опинившись у ліжку, почав поволі заспокоюватись. Зрештою, що сталось — те вже сталось.
Задзвонив телефон.
— Ще не спиш? — почувся бадьорий голос Девіда, — Пробач, але я не міг… Хочу, щоб і ти зрадів: я на-решті сконструював підходящу модель. Не журися, друже, ти ще будеш свідком здійснення проекту С-2!
Натаніел якусь мить мовчав, дихаючи в трубку, потім обізвався:
— Що ж, вітаю… Це… епохально.
— Тобі, може, нездоровиться? — стурбувався Девід.
— Та ні, це я ще сонний. Але розумію — ти зробив науковий подвиг, друже, ще один подвиг! Так що ві-таю і таке інше.
Вони ще перекинулись кількома фразами. Натаніел увесь час боявся, що Девід може обмовитись про зустріч, і тому багато не розводився. Полегшено зітхнув, коли Девід попрощався й поклав трубку.
"Дивовижний чоловік… — думав про Девіда, лежачи в постелі. — Він, мабуть, і в камері смертників конструював би різні моделі… А хіба цей острів — не та сама камера?.."
Ранок був похмурий, вітряний. На хвилях біліли баранці. Гостре листи пальм зі свистом різало повітря, й крони їх були схожі на вітродвигуни. Чайки з пронизливим криком кружляли неподалік від берега, і вітер ламав траєкторії їхнього польоту, одним подихом розганяючи зграю врізнобіч. Проте чайки збиралися знову — може, їм краще гуртом вишукувати здобич.
Невдовзі ожила і лабораторія, але не так, як того бажав бос. Застигли стрічки транспортерів у складальному, не гуділи електронні машини ні в магнітній камері, ні в контрольному бюро. Інженери і техніки снували сюди й туди, знічев’я збиралися групами порозмовляти про се, про те. Лише в невеликому порту кипіла робота — вивантажували нові заготовки.
Девід, трохи втомлений нічними заняттями, сидів у своєму кабінеті, ведучи телефонні розмови. Натаніел, ходячи перед його столом із закладеними за спину руками, іронічно посміхався. Девід відтягує час, але що це дасть? Ситуація загострюється, напруження зростає, з хвилини на хвилину акули нападуть…
Подзвонив бос… "Ну, зараз почнеться… — подумав Натаніел. — Девід нагадає і про контракт, і про па-тент…" Але, на диво, голос Девіда звучав примирливо:
— Ну що ж, якщо уряд так вважає… Дафф? Будемо співпрацювати, оскільки йому дозволить підготов-ка…
Натаніел був страшенно здивований. Що за метаморфоза? Девіда наче хто замінив!
Поклавши трубку, Девід майже весело подивився на головного інженера.
— Бос вимагає негайно починати виготовлення другої моделі. Зараз він буде тут.
Натаніел кинув виразний погляд на телефонні апарати і обережно сказав:
— Я не думаю, що бос діє без санкції уряду… принаймні військового міністра.
— Мене це не обходить. Відповідатиме він.
— Що ж, ти можеш поставити питання про новий контракт. Сподіваюсь, за гонораром діло не стане.
Девід здивовано зиркнув на свого помічника, закліпав очима і махнув рукою:
— А… це довга процедура…
Бос, Дафф і кілька охоронців буквально вдерлися до кабінету Девіда. Пускаючи клубки диму з тліючої сигари, бос потряс у повітрі газетою і гаркнув:
— Рада Безпеки засідає… по нашому питанню, а вам — формальності? Зрозумійте, що далі зволікати не можна. Ми просто не встигнемо!
І знову спостережливий Натаніел вловив радісний вираз на обличчі свого шефа. Це була коротка мить, якийсь зловтішний зблиск у глибині душі.
Дафф похмуро оглядав кабінет, очікуючи, що скаже Девід, здоровані з охорони стояли біля дверей.
Девід перечекав хвильку, доки бос, виговорившись, важко опустився в крісло, а тоді сказав, наче нічого й не трапилось:
— Ну, якщо ви берете це на себе…
— Беру, беру! — перебив бос. — За технічні характеристики відповідаю я!
— В такому разі почнемо негайно, зараз, — сказав Девід. — І не будемо даремно нервувати…
Ця коротка розмова, яка дуже здивувала Натаніела, завершилась справжньою ідилією. Бос тряс Девіда за плечі, тиснув йому руку, вигукуючи компліменти, величаючи Девіда "найгеніальнішим генієм", "суперменом із суперменів" і т. п., а той усміхався, наче іменинник, і все підтакував.
Натаніелові стало просто гидко від цієї "сердечності", він вийшов на гравієвий тротуар і, сердито сплюнувши, прошепотів сам до себе: