Коли я й Монька побачили, що Наташа не дуже дорожить нами,—ми мимоволі звернули увагу на Варю, що своєю красою зменшила наше нещастя. "їй нудно самій,—так думали ми.-провізор цілий день на посаді, нікого біля неї нема, хіба ніхто з нас не зуміє Ті розва-жати?" Тому і я, і Монька, сами напрохувались бігати їй за папіросами до крамниці чи за хлібом до хлібні, коли зустрічали Варю з кошикам. Я це траплялося дуже часто, бо Варя палила багато. Непомітно ми познайомилися ближче, задоволяючи своє нове кохання цими дрібними послугами,
— Я чому ваш товариш ніколи не покажеться мені на очі?—спитала раз вона. Це запитання вразило нас,— ми досі були такі щасливі без Вакули.
— По-правді кажучи, він, як вовк... Нічого особливого в ньому немає... Я це по-товариському... Бо
то він зовні тільки такий, а справді він не дуже й розумний...
— Та я це спитала, аби спитати.—посміхнулась Варя
Вакула помітив, хто нас зацікавив.
— І охота вам. хлопці, лакеями бути...—сказав він, показучи цим, що глузує з нас.
— Ти заздриш, голубе.—от і все!
— Заздрю? Ну, побачимо...
— Навіщо ти сказав йому так? — спитав я Моньки, коли Вакула заснув.
— Я хіба я його боюсь?
...В суботу, коли мешканці нашого двору прийшли з роботи, приїхав продавець вугілля. Під навісом, недалеко од флігелю, стояла іржава вагівниця. Тільки тепер про неї згадали, бо кожен, хто купував паливо, хотів зважити сам, не довіряючи розвозчикові. Звичайно, в цій події не було нічого особливого,
коли б вона не мала несподіваних наслідків. Завжди після того, як порожній важкий віз торохтів по снігу в напрямку до воріт, чоловіки з двору сходились позайматись гімнастикою, як вони казали: підіймати пудові та двохпудові гирі, щоб показати свою силу. Кожен удавав із себе найсильнішого. але зрівнятись з візником, що міг однією рукою підіймати двохпудовика вище голови, ніхто не міг. Цих розваг цурався Вакула. Він навмисне вголос казав щось призирливе до гурту, а коли пропонували і йому показати свою силу, він повертався спиною. Нам сором було, що нашого товариша небезпідставно називають хвастуном. Яле на цей раз прийшов і він. З його вуст не сходила мовчазна і зневажлива посмішка,—вона тільки змінювалась залежно од того, хто брався за гирі. Провізор спробував підійняти вище за голову пудовика, але не осилив і його — всі зареготали. Я Варя, що стояла осторонь, почервоніла і стала кусати губи.
— Не задавайся, браток, коли не вмієш,— сказав Вакула, дивлячись в обличчя провізорові, що безглуздою посмішкою хотів змити сором.
— Ти не вмієш, так і не берешся... — зухвало кинув візник.
Всі, крім нас, глузували те дужче з нашого товариша, ніж з провізора. Варя, примруживши очі (вона була трохи близькозора), дивилась на спокійного Вакулу, що й досі стояв на місці. Це була ганьба для нас. що Вакула боявся візникової сили. Монька штовхав його під бік. але він одводив поволі його руку набік. Коли я випадково глянув на Вакулу, то побачив. шо він упертими і трохи ласкавими очима, дивиться на дружину провізора. Жінка почервоніла ще дужче... 1 тоді наш товариш труснув головою і сміливо підійшов до вагівниці.
— Ну, дивись же, чахотко нещасний!—крикнув він на візника.
Вакула взяв по двухпудовій гирі в кожну руку. Він спочатку поторсав їх, ніби хотів розпалити цікавість
жінок та чоловіків, що й без того ожили,
— Нічого він не покаже, ходім додому! — сказав провізор дружині, нарешті помітивши, що й тепер
на неї дивиться Вакула.
— їди, як хочеш, а я постою, — відповіла вона.
— Хоч би не осоромив, — думалось мечі. Яле даремно я боявся. Гирі, слух’яні в руках Вакули
піднялись на рівень плечів, підскочили ще вище,—почулось як хруснули кістки та м'язи. Одна гиря впала, а друга залітала нруг-лою чорною кулею з руки в руку що-далі швидше,—на наших очах у повітрі розтали дужки. Натовп поточився назад, Вакула стояв, трохи схилившись наперед і якось зігнувшись у плечах, Шапка упала, догодливий хлопчик враз підійняв її,—і в цю хвилину, я певен, на його місці це зробив би кожен.
Витираючи чоло рукавом та приглажуючи волосся, що горіло на сонці, Вакула посміхався.
— От і студент,..—сказав хтось з навтовпу.
— Не думав і я,—промовив візник.—Страшна, брат, у тебе сила.
Провізор узяв за руку свою жінку і пішов до флігелю. Інші теж розійшлись. Зостались ми сами.
— Молодець ти!— Промовив весело Монька.— Хай наших знають,— Можна було подумати, шо він
сам так грався з важкою гирею.
Не радій, бо, може, я й справді тобі заздрю,—одповів Вакула,
Після цього дня поведінка його круто змінилась. Робота забулась, книжки припали пилом, в кімнаті став бруд, тільки він сам тепер щодня голився. В понеділок, коли провізор був на роботі, Вакула сміливо і не вагаючись зайшов до флігелю.
— Бач, що надумав! Стривай, як його зараз виставлять відтіль!—сказав Монька.
Але ждати довелося довго. Ніякого сердитого голосу, шо його ми чекали з хвилини на хвилину, не виходило із сонного флігелю...
— Як ти думаєш, чого він туди пішов?
— Може, його кликано?
— Навіщо він кому здавсь...
Через години три Вакула вийшов. Коли ми його спитали, за чим ходив, він весело 'одповів:
— Я яке вам діло, хлоп’ята?..
Ці чудні візити не припинялись і в наступні дні. Часом нам здавалось, що Наташі не існувало зовсім, що жартівлива мрія моло-дости принесла нам її ві-сні. Монька хотів і на цей раз схитрувати, побіг був до неї, таємно од усіх. Я потім взнав, що він злорадісно оповів їй про чудне поводження Вакули. але вернувся з гіршим настрієм, ніж ішов, бо дівчина сказала йому:
— Не терплю донощиків.
Вакула, хоч і вибирав ті часи, коли в дворі було пусто і в вікна ніхто не виглядав, але всі знали, коли він буває у Варі. Знаходились самовидці, які заприсягались, що бачили, як він її цілував. Ця чутка тепер і мене і Моньку обурила, ми ніколи не сподівались, шо хтось з нас зрадить Наташу.
Почав танути сніг, у рівчачках трамвайних рейок заблистіла вода. Цілими днями наш двірник ломом одбивав важкі, міцно спресовані ногами, грудки снігу, які забирали підводи ломовиків. У кімнаті стеля набрякла, як грозова хмара, і не барилася з водою: шпаруни, м’які, брудні, падали нам, сонним, на голову.