Все те життя, що в ньому дівчата росли, що було для пих таким самим природним життям, яким живуть у полі жайворонки, ввійшло в кімнату разом з цією піснею.
Уля підсіла до сестер Іванцових, але старша, Оля, захоплена співом, тільки ласкаво й міцно потисла Улі руку вище ліктя,— в очах у неї ніби горів синій пломінь, від чого обличчя її з неправильними рисами стало навіть гарним. А Ніна, що з викликом дивилась круг себе з-під могутнього розкрилля брів, раптом схилилась до Улі й гаряче шепнула їй у вухо:
— Тобі привіт од Кашука.
— Якого Кашука? — так само пошепки спитала Уля.
1 Переклад В. Бичка.
— Від Олега. Для нас,— сказала Ніна з притиском,— він тепер зазжди буде Кашук.
Уля дивилась перед себе, не розуміючи.
Дівчата, заспівавши, пожвавішали, розчервонілись. Як їм хотілося вабути, бодай на мить, усе, що їх оточувало, забути німців, поліцаїв, забути, що треба реєструватись на німецькій біржі праці, забути муки, яких зазнала Ліля, забути, що дома вже хвилюються їхні матері, чому так довго немає дочокі Як їм хотілося, щоб усе було, як колись! Вони кінчали одну пісню й починали іншу.
— Дівчатка, дівчатка! — раптом сказала Ліля тихим, зворушливим голосом.— Скільки разів, коли я сиділа в таборі, коли йшла через Польщу, вночі, боса, голодна, скільки разів згадувала нашу Первомайку, школу нашу і всіх вас, дівчатка, як ми збирались і як у степ ходили та співали... І кому ж це та й навіщо скортіло все це розламати, розтоптати? Чого бракує в світі людям?.. Улечко! — раптом сказала вона.— Прочитай які-небудь хороші вірші, пам'ятаєш, як колись...
— Які ж? — спитала Уля.
Дівчата одна поперед одною стали називати улюблені Улині вірші, які вони чули не раз у її виконанні.
— Улечко, прочитай "Демона",— сказала Ліля.
— А що з "Демона"?
— На твій вибір.
— Хай читає всього!
Уля встала, тихо опустила руки вздовж тіла і, не маніжачись, не соромлячись, з природною манерою читання, яка властива людям, що не пишуть віршів і не виконують їх зі сцепи, почала спокійним, вільним грудним голосом:
Печальний Демон, дух вигнання, Літав над обрієм земним, 1 днів минулих спогадання Пливли юрбою перед ним... Коли крізь вічності тумани, Жадібний знань і повний сил, Він стежив зграйні каравани В простори кинутих світил; Коли, мов ясний небосхил, Йому любов сіяла рання!
І дивна річ,— як і все, що співали дівчата, те, що Уля читала, теж миттю набрало живого, життєвого змісту. Немов те життя, на яке дівчата були тепер приречені, заходило в непримиренну суперечність з усім прекрасним, створеним у світі, незалежно від характеру й часу створення. І те, що в поемі говорило немовби й за Демона, і немовби й проти нього,— все це однаково пасувало до того, що відчували дівчата, і однаково зворушувало їх.
І що негод сумні години, Труда і горя юрб людських, Що йдуть одна одній на зміну?.. Невизнаних страждань моїх Вони не варті і хвилини? —
читала Уля. І дівчатам здавалося, що справді ніхто так пе страждає на світі, як вони.
От уже ангел на своїх золотих крилах ніс грішну душу Тамари, і пекельний дух знявся до них із безодні.
Залиш її, о дух загину! —
читала Уля тихо, опустивши руки.
...Дні випробувань пройшли; І з одягом земної мли Закови зла із неї спали. Уз пай! давно її ми ждали! її душа була із тих, Чиє життя лиш мить єдина Страждання, що не має впину І недосяжних щастя втіх... Вона за сумніви сплатила Ціною мук і горя вкрай... Вона страждала і любила — Й відкрився для любові ран! 1
Ліля зронила свою білу голівку на руки й голосно, по-дитячому заплакала. Дівчата, зворушені, кинулись її втішати. І той жахливий світ, у якому вони жили, знову ввійшов у кімнату й неначе отруїв душу кожної з них.
Розділ тридцять перший
З того самого дпя, як Анатолій Попов, Уля та Віктор з батьком повернулись до Краснодона після невдалої евакуації, Анатолій не жив дома, а переховувався в Петрових, на хуторі Погорілому. Німецька адміністрація ще не добралась до хутора, і Петрови жили відкрито.
Анатолій повернувся в Первомайку, коли пішли геть німецькі солдати.
Ніна Іванцова переказала йому та Улі, щоб вони,— краще Уля, яку менше знали в місті,— негайно налагодили особистий зв'язок з Кошовим і визначили групу хлопців та дівчат, первомайців, які хочуть боротися проти німців і на
1 Переклад В. Сосюрн.
яких можна звіритись. Ніна натякнула, що Олег діє не тільки від себе, і передала деякі його поради: розмовляти з кожним поодинці, не називати інших, не називати, звичайно, й Олега, але дати наздогад, що вони діють не від себе особисто.
Потім Ніна пішла. А Уля й Анатолій подались до спуску в балочку, що розділяла садиби Попових і Громових, і сіли під яблунею.
Вечір злягав на степ і на сади.
Німці дуже понівечили садочок Попових, особливо вишневі дерева,— на багатьох обламали гілки з вишнями,— але все-таки він зберігся, зовні такий же затишний, охайний, як і в ті дні, коли в ньому порались разом батько й син.
Викладач природознавства, закоханий у свій предмет, подарував Анатолієві при переході з восьмого класу в дев'ятий книгу про комах — "Годованці грушевого дерева". Книга була така стара, що в ній бракувало перших сторінок і не знати було, хто її автор.
Біля входу в садок Попових стояла старезна груша, ще старіша за книгу, і Анатолій дуже любив цю грушу і цю книгу.
Восени, коли достигали яблука,— яблуневим садком родина Попових пишалась,— Анатолій звичайно спав на тапчані в саду, щоб хлопчиська не крали яблук. А як дощило й спати доводилося у кімнаті, він проводив сигналізацію: обкручував гілки яблунь тонким шпагатом, який з'єднував з мотузком, протягненим із саду крізь вікно. Досить було торкнутися хоч би одної з яблунь, як поряд з ліжком, де спав Анатолій, з гуркотом падала в'язка порожніх консервних бляшанок, і в самих трусах Анатолій мчав у садок.
І ось вони сиділи в цім саду, Уля й він, серйозні, зосереджені, повні відчуття того, що від моменту розмови з Ніною вони ступили на новий шлях життя.
— Нам не випадало з тобою розмовляти по щирості, Улю,— казав Анатолій, трохи збентежений її близькістю,— але я давно поважаю тебе. І я думаю, настала пора поговорити нам одверто, до кінця одверто... Я думаю, це не буде перебільшенням нашої ролі, зазнайством, чи що, зміркувати, що саме ти і я можемо взяти на себе все оце, організувати хлопців і дівчат на Первомайці. І ми повинні договоритись насамперед, як же ми самі житимемо... Наприклад, зараз іде реєстрація на біржі. Я особисто на біржу не піду. Я но хочу й не буду працювати на німців. Присягаюсь перед тобою, я не зійду з цього шляху,— говорив він стриманим, повним сили голосом.— Якщо доведеться, я буду переховуватись, перейду в підпілля, загину, але не зійду з цього шляху!