Любка підбігла до Григорія Ілліча, взяла його за темну жилаву руку своєю маленькою білою ручкою, яку він зразу міцно стис, і пішла поряд з ним.
Тим часом шахтарі на чолі з директором шахти Вальком та Шевцовим підійшли до хвіртки і з явною полегкістю скинули через парканчик у палісадник, просто на квіти, речі, які вони несли,— моток кабеля, ящик з інструментами і цей чудний металевий апарат. І стало ясно, що всі ці квіти, посаджені з такою любов'ю, як і все те життя, при якому можливі були й ці квіти й багато чого іншого,— все це вже скінчилось.
Люди скинули все те і трохи постояли, не дивлячись один на одного, в якомусь збентеженні.
— Ну що ж, Григорію Іллічу, збирайся швидше, машина готова, людей ось посаджу і всім гамузом по тебе,— сказав Валько, не зводячи на Шевцова очей з-під широких брів, що зрослись, як у цигана.
І він у супроводі шахтарів та військових пішов далі вулицею.
Біля хвіртки лишились Григорій Ілліч з Любкою, яку віп ще тримав за руку, і старий шахтар з прокуреними до жовтизни, рідкими, наче вискубаними вусами й борідкою, вкрай висхлий і цибатий. І Уля, на яку вони не звертали уваги, теж стояла поряд, начебто з'ясувати, що її мучило, вона могла тільки тут.
— Любов Григорівно, кому сказано? — сердито мовив
Григорій Ілліч, поглянувши на дівчину, не випускаючи, проте, її руки.
— Сказала, не поїду,— похмуро озвалась Любка.
— Не дурій, не дурій,— помітно хвилюючись, тихо сказав Григорій Ілліч.— Як можеш ти не їхати? Комсомолка...
Любка, спалахнувши, підвела очі на Улю, але в лиці її зразу виник непокірливий, навіть зухвалий вираз.
— Комсомолка без року тиждень,— сказала вона, стуливши губи.— Кому я що зробила? І мені теж нічого не зроблять... Мені матір жалко,— додала вона тихо.
"Зреклась комсомолу!" — раптом подумала з жахом Уля. Але в ту ж мить думка про власну матір жаром запекла в грудях її.
— Ну, Григорію Іллічу,— таким страшним низьким голосом, що дивно було, як він виходить з такого висхлого тіла, сказав старий,— настала пора розлучатись... Прощай...— І він прямо подивився в обличчя Григорієві Іллічу, що стояв перед ним, схиливши голову.
Григорій Ілліч мовчки стягнув кепку з голови. У нього було світло-русяве волосся й худе, з глибокими подовжніми борознами обличчя літнього російського робітника, з голубими очима. Хоч він був уже й не молодий і одягнений був у цю незграбну спецівку, і обличчя та руки його були у вугіллі, почувалося, що він статурний, і міцний, і красивий старовинною російською красою.
— А може, наважишся з нами? Га? Кіндратовичу? — спитав він, не дивлячись на старого й помітно конфузячись.
— Куди ж нам із старою? Нехай уже нас наші діти з Червоною Армією визволяють.
— А старший твій що ж? — спитав Григорій Ілліч.
— Старший? Про нього що ж і говорити,— похмуро мовив старий і махнув рукою з таким виразом, ніби хотів сказати: "Ти ж і сам знаєш мою ганьбу, навіщо ж питаєш?" — Прощай, Григорію Іллічу,— печально сказав він і простяг Шевцову висхлу кощаву руку.
Григорій Ілліч подав свою. Але, видно, щось вони ще не договорили і, тримаючи один одного за руку, ще трохи постояли.
— Так... що ж... Моя стара і, бач, дочка теж лишаються,— поволі говорив Григорій Ілліч. Голос йому раптом урвався.— Як це ми її, Кіндратовичу?.. Га?.. Красуню нашу... Всієї, можна сказати, країни годувальницю... Ех!..— раптом незвичайно тихо видихнув він із самої глибини душі, і сльози, блискучі й гострі, мов кристали, випали на його вимазане вугіллям обличчя.
Старий, хрипко схлипнувши, низько похилив голову. І Любка заплакала ридма.
Уля, кусаючи губи, не маючи сили стримати сльози безсилої люті, що душили її, побігла додому, на Первомайку.
Розділ третій
Поки на околицях усе вирувало у хвилюванні відступу й негайної евакуації, ближче до центру міста все вже трохи вщухло, все виглядало звичайніше. Колони службовців, біженці з родинами вже схлинули з вулиць. Коло під'їздів установ чи по дворах стояли в чергу підводи, вантажні машини. І люди, яких було не більше, ніж потрібно для діла, вантажили на підводи й машини ящики з майном та мішки, напхані документами. Чути було гомін, неголосний,— він немов навмисне стосувався тільки того, що люди робили. Із навстіж повідчинюваних дверей та вікон лунав стукіт молотків, інколи — цокання машинок: найпедантичніші канцеляристи складали останній опис майна, яке вивозили чи кидали тут. Коли б не далекий гуркіт артилерійської стрілянини та глибокі струси вибухів, що від них стугоніла земля, могло б здатися, що установи просто переїздять із старих приміщень у нові.
В самому центрі міста, на пагорбі, стояв новий одноповерховий будинок з розкинутими крилами, обсаджений по фасаду молодими деревцями. Люди, які зараз покидали місто, дім той бачили з першого-ліпшого пункту. Це був будинок райкому та районного виконкому, а з минулої осені містився в ньому й Ворошиловградський обласний комітет партії більшовиків.
Представники установ, підприємств, знай, увіходили в будинок через головний вхід і майже вибігали звідти. Безугавні дзвінки телефонів, на відповідь їм — розпорядження в трубку, то навмисне стримані, то занадто голосні, чути було з відчинених вікон. Кілька легкових машин, цивільних і військових, ставши півколом, дожидали біля головного під'їзду. Останнім у ряду машин стояв вельми запорошений військовий всюдиходик. Із заднього його сидіння виглядало двоє військових у вицвілих гімнастерках — неголений майор та височенний молодим сержант. В обличчях і позах шоферів і цих військових був один невловно спільний вираз: вони чекали.
Тим часом у просторій кімнаті, в правому крилі будинку, відбувалась сцена, яка внутрішньою своєю силою могла б затьмарити великі трагедії древніх, коли б зовнішнім своїм виявом не була така проста. Керівники області та району, хто мусив зараз виїхати, прощалися з керівниками, з тими, хто лишався довершити евакуацію, щоб потім, якщо прийдуть німці, без сліду зникнути, розчинитися в масі, перейти в підпілля.
Ніщо так не зближує людей, як пережиті разом труднощі.
Весь час війни, від першого її дня до нинішнього, був злитий для цих людей в один суцільний день праці такого нелюдського напруження, яке під силу тільки загартованим, богатирським натурам.