Поміж людьми, виділеними минулої осені, так само нерушимо лишалась на своєму посту Поліна Георгіївна Соколова, домашня господиня, безпартійна, відома в місті як активістка в роботі серед жінок. Лютикова, депутата міської Ради, надто добре знали всі жителі Краснодона,— в умовах підпілля він був би скований і в пересуванні, і в зв'язках 8 людьми. Поліна Георгіївна мала стати його очима, руками, ногами,— її виділили як його зв'язкову.
Відтоді як Соколова дала згоду лишитись на цій роботі, вона, за порадою Лютикова, зовсім одійшла від громадської діяльності. Серед жінок, її подруг, це викликало спочатку подив, потім нарікання: чому в таку трудну для Батьківщини пору жінка, завжди така діяльна, одійшла від громадської роботи? Але, зрештою, її ніхто не призначав, не висував, вона працювала добровільно, поки їй це подобалось. Хіба мало що трапляється з людьми? Занедбала все, поринувши у власні справи. А можливо, труднощі життя в дні війни штовхнули її на це? І потроху всі забули Поліну Георгіївпу.
Вона купила корову,— купила па мідяки, випадком, у якоїсь родини, що евакуювалась на схід,— і почала ходити по людях, торгувати молоком. Не так уже й багато молока потрібно було родині Пилипа Петровича,— жили вони втрьох — дружина, Євдокія Федотівна, дванадцятилітня дочка, Рая, та сам він, Пилип Петрович. Але його хазяйка, Пелагія Іллівна, мала трьох малят, стара мати жила при ній,— і хазяйка також стала брати молоко в Поліпи Георгіївни. І всі сусіди звикли, що кожного ранку, тільки-но розвиднялося, жінка з добрим руським обличчям, скромно вдягнена, запнена по-селянському білою хусткою, не кваплячись підходить до будиночка Пелагії Іллівни, сама відчиняє хвіртку, просунувши поміж штахетами довгі тонкі пальці, щоб повернути закрутку, і тихо стукає у віконце біля ґанку. Двері відчиняла мати Пелагії Іллівни, що вставала раніш за всіх. Соколова привітно здоровкалася, входила в будиночок, а згодом виходила з порожнім бідоном.
Родина Лютикова жила в цьому будиночку вже багато років. Жінка Лютикова, Євдокія Федотівна, дружила з Пе-лагією Іллівною. Дівчатка-однолітки, Рая і старша дочка хазяйки, Ліза, вчились в одній школі, в одному класі. Чоловік хазяйки, який з першого дня війни пішов на фронт, був молодший за Пилипа Петровича років на п'ятнадцять,— столярний майстер, молодший офіцер запасу, артилерист, він, вважаючи себе за вихованця Пилипа Петровича, ставився до нього як учень до вчителя.
Ще тієї осені Пилип Петрович з'ясував, що Пелагія Іллівна з її великим сімейством без чоловіка не зважиться лишити господарство й покинути місто, якщо прийдуть німці. І саме тоді в Пилипа Петровича виникла думка — вирядити в разі потреби свою родипу на схід, а самому лишитись на старій квартирі.
Хазяйка його, Пелагія Іллівна, була з тих простих, чес-пих і чистих жінок, якими такий багатий наш народ. Пилип Петрович знав, що вона його ні про що не спитає, а навіть навмисне вдаватиме, немовби й знати нічого не знає. Так спокійніше й зручніше для її сумління: ніяких зобов'язань не давала, отже, й вимагати нема чого. А мовчати вона буде, і сховає його, і навіть на тортурах не викаже, од глибокої віри в людину, од співчуття до справ її, і просто — через доброту й жалісливість жіночого серця.
І квартира її була зручна Пилипові Петровичу. Будиночок Пелагії Іллівни був одним із тих перших дерев'яних будиночків, що примостились біля халупи шахтаря Чури-ліна, яка самотньо стояла тут колись: весь цей район і досі називали — Чуриліне. Поза будиночком починалась балка, яка відходила далеко в степ, також Чурилінська. Район цей іще вважали за глушину,— він і був глушиною.
В ту грізну пору липня, коли довелось-таки Пилипові Петровичу розповісти про все дружині, Євдокія Федотівна, заплакавши, йому сказала:
— Ти старий, хворий... Піди до райкому, побалакай,— тебе ж відпустять... Поїдьмо в Кузбас,— раптом попросила вона, і в очах її з'явився той знайомий йому вираз, який виникав, коли дружина згадувала молоді літа, хороших людей, що-небудь близьке її серцю. До Кузбасу в дні війни евакуювалось багато донецьких шахтарів з родинами, поміж ними були друзі Пилипа Петровича, подруги дружини з дитячих літ.— Поїдьмо в Кузбас! — попросила вона так, немов у Кузбасі їм може бути так само добре, як було колись тут, у рідному краю, коли обоє були молоді.
Бідолашна жінка, немовби й пе знала вона свого Пилипа Петровича.
— Більш не кажи мені про це. Все вирішено,— застеріг він, так суворо дивлячись їй у благальні очі, що було ясно: не потерпить він апі прохань, ні сліз.— А вам тут лишатись не можна, заважати мені будете. І душа моя зійде болем, дивлячись па вас...— І він поцілував дружину, і довго не відпускав од серця любимочку свою, єдину доню.
Як і багато родин, його сім'я виїхала надто пізно і повернулась, навіть не дійшовши Дінця. Але Пилип Петрович так і не дозволив дружині й дочці лишитись разом з ппм: він улаштував їх на хуторі, геть далі од міста.
Протягом трьох тижнів, які зміпили становище на фрои-ті, давши на час перевагу німецьким арміям, в обласному комітеті партії і в Краснодонському райкомі йшла діяльна робота: підпільні організації та партизанські загони поповнювались новими людьми. Під проводом Лютикова опинилась також велика група керівних працівників Краснодон-ського та інших районів.
У той пам'ятний день, коли Пилип Петрович прощався з Проценком, він повернувся додому, як звичайно,— це була година, коли він приходив з майстерень. Діти гуляли на вулиці, стара сховалась од спеки в напівтемній кімнаті з причиненими віконницями. Пелагія Іллівна сиділа на кухні, поклавши одну на одну засмаглі жилаві руки. Така глибока дума була в її ще не старому миловидому обличчі, що навіть прихід Нплипа Петровича не зразу повернув її до тями: який час вона дивилася й не бачила його.
— Скільки років у вас живу, а вперше бачу, щоб ви отак сиділи, не порались,— мовив Пилип Петрович.— Засумували? Не сумуйте.
Вона ледь підняла жилаву руку й знов пімо поклала її на другу.
Пилип Петрович трохи постояв перед хазяйкою, потім важкою, повільною ходою пройшов до світлиці. Він небавом повернувся вже без кепки, без галстука, в капцях, але в тому ж новому чорному піджаку поверх білої, з відкладним комірцем сорочки. Великим зеленим гребінцем він розчісував на ходу густе своє, з нерівною сивиною волосся.