Ніколи, за всі шістнадцять з половиною років життя, нічия рука — ні в запалі, ні заради кари — не торкалась Олега. Саме повітря, яким він дихав з дитинства і в родині, і в школі, було чисте повітря змагання, де грубе фізичне насильство було таке ж неможливе, як крадіжка, вбивство, порушення клятви. Кров шугонула Олегові в голову. Він кинувся на денщика. Денщик одсахнувся до дверей. Мати звисла на плечах у сина.
— Олег! Отямся!.. Він уб'є тебе!..— благала вона, блискаючи сухими очима, дедалі дужче припадаючи до сина.
На галас прибігли бабуся Віра, Микола Миколайович, кухар-німець у білій шапочці та в халаті поверх солдатського мундира. Денщик ревів, мов ішак. А бабуся Віра, розчепіривши сухі руки з барвистими рукавами, що маяли на них, кричала й стрибала перед денщиком, як квочка, відтручуючи його до їдальні.
— Олежку, хлопчику, благаю... Вікно відчинене, тікай, тікай!..— гаряче шепотіла Олена Миколаївна на вухо синові.
— У вікно? Не буду я лазити у вікно в своєму домі! — казав Олег, самолюбно тремтячи ніздрями й губами. Але він уже отямився.— Не бійся, мамо, пусти,— я й так піду... Я піду до Лени,— раптом сказав він.
Він рішучим кроком вийшов до їдальні. Всі відступили перед ним.
— І свиня ж ти, свиня! — сказав Олег, обернувшись до денщика.— Б'єш, коли знаєш, що тобі не можна відповісти...— І неквапливо вийшов з дому.
Щока паленіла. Але він почував, що здобув моральну перемогу: він не тільки ні в чому не поступився перед німцем,— німець злякався його. Не хотілось думати про наслідки свого вчинку. Однаково! Бабуся правду каже: зважати на їхній "новий порядок"? До чортової матері! Він робитиме, як йому треба. Побачимо ще, хто кого!
Він вийшов через хвіртку на вулицю, паралельну Садовій. І майже коло самого дому зіткнувся із Стьопою Сафо-новим.
— Ти куди? А я до тебе,— жваво озвався малеиький білоголовий Стьопа, дуже приязно, обома руками струшуючи велику руку Олега.
Олег зніяковів:
— Тут, в одне місце...
Він хотів навіть додати "в сімейній справі", але язик не повернувся.
— Чого в тебе така щока червона? — здивовано спитав Стьопа, випустивши Олегову руку. Він мов найнявся запитувати не до речі.
— З німцем побився,— відповів Олег і всміхнувся.
—— Що ти кажеш?! Здорово!..— Стьопа з повагою блимнув на червону щоку Олега.— Тим краще. Я до тебе, власне, й ішов майже в цій справі.
— Тобто в якій справі? — засміявся Олег.
— Ходім, я тебе проводжу, а то ось тут стояти — хто-небудь з фріців причепиться...— Стьопа Сафонов узяв Олега під руку.
— Краще я тебе проводжу,— сказав Олег, заникуючись.
— Може, ти взагалі відкладеш свою справу й підеш зі мною?
— Куди?
— До Валі Борц.
— До Валі?..— Олег відчув докір сумління, що досі не одвідав Валю.— У них німці стоять?
— Ні. В тім-то й річ, що нема. Я, власне, й поспішав до тебе з дорученням од Валі.
Яке це було щастя — раптом опинитися в домі, де не стоять німці! Опинитися в знайомому тінявому садочку з тією ж, наче облямованою хутром, клумбою, схожою на шапку Мономаха, і з тією самою старою акацією з кількома стовбурами, з її світло-зеленим мережаним листям, нерухомим, ніби нашитим на синє степове небо.
Марії Андріївні і досі здавалося, що всі учні її школи ще маленькі. Вона довго обіймала, цілувала Олега, вигукувала:
— Забув старих друзів? Коли повернувся, а носа не показуєш, забув! А де тебе найбільше люблять? Хто просиджував у нас годинами, наморщивши лоба, поки йому грали на піаніно? В чиїй бібліотеці порпався, як у своїй?.. Забув, забув! Ах, Олежко-дролежко! А в нас...— Вона схопилася за голову.— Як же — ховається! — страшно витріщившись, сказала вона шепотом, що виривався з неї, мов паровозна пара, і сичав на всю вулицю.— Так, так, навіть тобі не скажу, де саме... Так принизливо й жахливо ховатись у власному домі! Можливо, йому доведеться піти до іншого міста.
У нього ж не так виразно виявлена єврейська зовнішність,— як ти гадаєш? Тут його просто викажуть. А в Сталіпо в нас є вірні друзі, мої родичі, росіяни. Так, доведеться йому йти звідси,— казала Марія Андріївна, і обличчя її набрало сумного, навіть скорботного виразу, але через прегарне здоров'я Марії Андріївни скорботні почуття не знаходили на її обличчі відповідного вияву: навіть при граничній щирості Марії Андріївни здавалось, ніби вопа прикидається.
Олег насилу визволився з її обіймів.
— І правда, свинство,— говорила Валя, гонористо закопилюючи верхню губу,— коли повернувся, а не зайшов!
— І т-ти ж могла зайти! — сказав Олег, ніяково всміхаючись.
—— Якщо ти сподіваєшся, що дівчата самі до тебе ходитимуть, тобі забезпечено самотню старість! — голосно сказала Марія Андріївна.
Олег весело глянув на неї, і вони разом засміялись.
— Ви знаєте, він уже з фріцом побився, бачите, яка в нього щока червона! — вдоволено сказав Стьопа Сафонов.
— Серйозно, побився? — Валя цікаво дивилась на Олега.— Мамо,— раптом обернулась вона до матері,— мені здається, тебе в домі ждуть...
— Боже, які конспіратори! — майже прокричала Марія Андріївна, знявши до неба дебелі руки.— Іду, йду...
— З офіцером? Із солдатом? — допитувалась Валя в Олега.
Крім Валі та Стьопи Сафонова, в садочку ще був незнайомий Олегові хлопець, худенький, босий, з кучерявим цупким світлим волоссям на косий проділ і з трохи випнутими губами. Хлопець мовчки сидів у розвилині між стовбурами акації і з моменту появи Олега не зводив з нього твердих своїм виразом, допитливих очей. В цьому погляді і в усій манері триматись щось викликало повагу, і Олег теж мимоволі поглядав на нього.
— Олег! — сказала Валя рішуче, коли мати ввійшла в дім.— Допоможи встановити зв'язок з підпільною організацією... Ні, ти підожди,— сказала вона, помітивши, як в обличчі Олега зразу з'явився відсутній вираз. Проте він тут же простодушно всміхнувся.— Ти ж, мабуть, знаєш, як це робиться? У вас в домі завжди бувало багато партійних, і дружиш ти більше з дорослими, як із підлітками.
— Ні, на жаль, зв'язки мої втрачено,— усміхнувшись, відповів Олег.
— Кажи кому іншому, а тут усі свої... Так! Ти, може, перед ним вагаєшся? Це ж Серьожка Тюленін! — вигукнула
Саля, хутко глянувши на хлопця, що мовчки сидів у розвилині стовбурів.