Пляшки, які він зразу, сюди прийшовши, повитягав з кишень та з-за пазухи, стояли обік нього. Він намацав одну з них, міцно стиснув її за шийку, замірився і з силою жбурнув у нижнє вікно. Сліпучий спалах осяяв усе вікно й навіть частину вулички між будинком тресту й будинком школи, і в ту ж мить почувся брязкіт скла та легкий вибух, начебто розбилась електрична лампочка. З вікна вирвалось полум'я. В ту ж хвилю Серьожка кинув у це вікно й другу пляшку, вона розірвалася в полум'ї, пролунав вибух. Полум'я вже бурхало всередині кімнати, горіли рами вікна, і язики вогню висувалися вгору по стіні, мало не до другого поверху. Хтось несамовито вив та верещав у цій кімнаті, крики залунали по всьому будинку. Серьожка схопив третю пляшку й жбурнув її у вікно другого поверху навпроти.
Jo cTop. 158
До стор. 348
Він чув звук, як вона розбилась, бачив і спалах, такий сильний, що все на горищі освітилось, але в цю мить Серьожка був уже далеко від вікна, уже біля виходу на чорні сходи. Стрімголов він промчав цими чорними сходами і, вже не маючи змоги розшукувати у темряві клас, де було видавлене вікно, ускочив до найближчої кімнати,— здається, цо була вчительська,— швидко відчинив вікно, вистрибнув у парк і, пригинаючись, побіг у глибину його.
Від того моменту, як кинув третю пляшку, і до того, як усвідомив, що біжить парком, він усе робив інстинктивно і навряд чи зміг би відновити в пам'яті, як усе було. Але тепер він зрозумів, що треба впасти на землю, й полежати яку мить тихо, і прислухатись.
Bin чув, як мишка шарудить пеподалік десь у траві. З того місця, де лежав, він не бачив полум'я, але звідти, з вулиці, чути було крики та біганину. Серьожка схопився й пробіг іще далі, на самий край парку, до терикона виробленої шахти.
Вій це зробив на той випадок, якщо будуть оточувати парк,— звідси він уже міг утекти за всіх умов.
Тепер він бачив величезну заграву, що дедалі більше ширилась по небу й кидала багряний одсвіт навіть на цей старовинний велетенський терикон, який стояв далеко від пожару, й на верховіття дерев парку. Серьожка відчув, що серце його набрякає й летить. Усе тіло здригалось, він ледве стримувався, щоб голосно не засміятись.
— Ось вам! Зетцен зі зіх! Шпрехен зі дейч! Габен зі етвас!..— повторював він з невимовним торжеством у душі цей набір із шкільної німецької граматики, фрази, що спадали на думку.
Заграва дедалі розросталася, забарвлюючи небо над парком, і навіть тут було чути метушню, що знялася в центральній частині міста. Треба було тікати. Серьожку раптом охопило непереможне бажання знов опинитися в садочку, де він побачив сьогодні цю дівчину, Валю Борц,— так, він знав тепер, як її звуть.
Нечутно скрадаючись у темряві, він вибрався на задвірки Дерев'яної вулиці, переліз через парканчик у садок і вже збирався через хвіртку вийти на саму вулицю, коли до нього долинув приглушений гомін людей біля хвіртки. Тому що пімці ще не зайняли цієї вулиці, жителі, осмілівши, виходили з хат подивитись на той пожар. Серьожка, обминувши будиночок з другого краю, нечутно перескочив паркан і підійшов до хвіртки. Там стояла група жінок, освітлена загравою. Поміж ними він упізнав Валю.
— Що це горить? — спитав він, щоб знала дівчппа, що він тут.
— Десь на Садовій... А може, школа,— відповів схвильований жіночий голос.
— Це горить трест,— різким голосом мовила Валя з деяким навіть викликом.— Мамо, я піду спати,— сказала вона, вдавано позіхнула і ввійшла у хвіртку.
Серьожка рушив був за нею, але почув, як каблучки її простукали по східцях ґанку і двері за нею зачинились.
Розділ двадцятий
Протягом багатьох днів через Краснодон та ближні міста й селища сунули головні сили німецьких військ: танкові частини, піхота на машинах, важкі гармати й гаубиці, частини зв'язку, обози, санітарні та саперні частини, штаби великих і малих з'єднань. Гудіння моторів не змовкаючи котилось по небу і по землі. Густа курява імлою крила небо над містом і над степом.
В цім важкім ритмічнім русі незчисленних військ і зпа-рядь війни був свій невблаганний порядок — Ordnung. І здавалося, нема на світі сили, яка могла б протистояти цій силі з її невблаганним залізним порядком — Ordnung'oM.
Грузячи величезними колесами землю, плавно та важко сунули високі, як вагони, вантажні машини з боєприпасами та продовольством, сплющені й пузаті цистерни з беизипом. Солдати мали добряче на вигляд і до ладу припасовано обмундирування. Офіцери були гарно вбрані. З німцями сунули румуни, угорці, італійці. Танки, гармати, літаки цієї армії мали тавра всіх заводів Європи. В людини, що вміла читати не тільки по-російському, рябіло в очах від самих лише марок заводів легкових та вантажних машин, і жахало її те, яка виробнича сила більшості країн Європи живила німецьку армію, котра сунула тепер через донецький степ у ревінні моторів, у страшенній куряві, що імлою вкривала пебо.
Навіть зовсім маленька людина, котра мало що тямила у воєнному ділі, почувала й бачила, як під навалою цієї сили радянські армії відкочувались на схід та південний схід, усе далі, невідхильно, декому здавалося — безповоротно,— до Новочеркаська, Ростова, за тихий Дон, до Волги, на Кубань. І хто знає правду, де вони тепер... І вже тільки за німецькими зведеннями та розмовами німецьких солдатів можна здогадуватись, де, на якому рубежі б'ється, а може,
наклав уже головою за землю рідну син твій, батько, чоловік, брат.
Поки через місто ще сунули німецькі частини, вони жерли, як сарана, все, що не пожерли ще частини, котрі пройшли раніше,— в Краснодоні, як у вже освоєному домі, хазяйновито й певно осідали глибокі тили німецьких армій наступу, їхні штаби, відділи постачання, резервні частини.
В ці перші дні існування під владою німців ніхто з місцевих жителів не тямив у тому, яке німецьке начальство тут тимчасове, а яке постійне, яка влада встановилася в місті і чого вимагають від жителів, крім того, що творилося в кожного в домі сваволею перехожих солдатів та офіцерів. Кожна родина існувала сама по собі, дедалі більше усвідомлюючи безвихідь і жах свого становища, кожна по-своєму пристосовувалась до цього нового й жахливого становища.