— Ну, це ще нічого,— спокійно сказав Серьожка.— А лікарню зайняли есесівці, там поранених залишилось чоловік сорок, вивезли всіх до Верхньодуванного гаю і — з автоматів. А лікар Федір Федорович, як вони їх стали брати, не витримав і вступився. Так вони його просто в коридорі застрелили.
— Ах, чорт! Ай-я-яй... Яка хороша була людина,— зморщившись, сказав Володя.— Я ж там лежав.
— Людина, яких мало,— сказав Серьожка.
— І що ж це буде, господи! — з тихим стогоном видихнула Лизавета Олексіївна.
— Я побіжу, поки не розвиднілося,— мовив Серьожка.— Будемо зв'язок тримати.— Він глянув на Люсю, зробив якийсь рух рукою і хвацько сказав: — Ауфвідерзеген!..— Він знав, що вона мріє про курси іноземних мов.
Його спритне, в'юнке, щупле тіло майнуло в пітьму, і Серьожки зразу не стало ні видно, ні чутно,— наче розтанув.
Розділ дев'ятнадцятий
Найдивніше було те, як вони скоро договорились.
— Чого ж ти, дівчино, оце читаєш? У Краснодон ідуть німці! Хіба не чуєш, як машини ревуть з Верхньодуван-ної? — стоячи біля ніг її, ледве стримуючи дихання, казав Серьожка.
Валя все з тим самим зчудованим, спокійним та радісним виразом мовчки дивилась на нього.
— Куди ти мчав? — спитала вона.
На мить він зніяковів. Але ні, не могло бути, щоб ця дівчина була поганою дівчиною.
— Хочу на вашу школу злізти, побачити, що воно буде...
— А як ти злізеш? Хіба ти був у нашій школі? Серьожка сказав, що він був у їхній школі один раз,
років зо два тому, на літературному вечорі.
— Та вже як-небудь злізу,— сказав він усміхаючись.
— Але ж німці можуть передусім зайняти школу? — сказала Валя.
— Побачу, що вони йдуть, та просто в парк,— відповів Серьожка.
— Ти знаєш, найкраще дивитися з горища, звідти все видно, а нас не побачать,— зауважила Валя, й сіла на своїм пледі, і швидко поправила коси та блузку.— Я знаю, як туди потрапити, я тобі все покажу.
Серьожка раптом виявив нерішучість.
— Бачиш, яке діло,— сказав він,— якщо німці поткнуться до школи, доведеться стрибати з другого поверху.
— Нічого не вдієш,— відповіла Валя.
— А зможеш?
— Питаєш...
Серьожка поглянув на її засмаглі міцні ноги, вкриті золотавим пушком. Тепла хвиля пройшла в нього по серцю. Ну, звичайно, ця дівчина могла стрибнути з другого поверху!
І от вони вже вдвох бігли до школи через парк.
Велика двоповерхова школа, збудована з червоної цегли, з просторими світлими класами, з великим гімнастичним залом, стояла біля головних воріт парку, проти будинку тресту "Краснодонвугілля". Школа була порожня й замкнена. Але, виходячи з благородних цілей, що їх вони мали на увазі, Серьожка не вважав за гріх, наламавши пучок гілля, видавити одне з вікон на першому поверсі, яке виходило в глиб парку.
Серця їхні шанобливо завмерли, коли вони, навшпиньках ступаючи по підлозі, пройшли через один із класів у нижній коридор. Тиша стояла в усій цій просторій будівлі, найменший шерех, стук лунко відбивались навкруг. За ці кілька днів багато чого змістилось на землі, і багато будівель, як і людей, утратили колишнє своє звання та призначення і ще не набули нового. Але все-таки це була школа, в якій учили дітей, школа, в якій Валя провела багато світлих днів свого життя.
Вони побачили двері з написом: "Учительська", двері 8 написом: "Директор", двері з написом: "Кабінет лікаря",
"Фізичний кабінет", "Хімічний кабінет", "Бібліотека". Так, це була школа, тут дорослі люди, вчителі, навчали дітей знань і того, як треба жити на світі.
І від цих порожніх класів з голими партами, приміщень, які ще вберігали специфічний шкільний запах, раптом повіяло й на Серьожку, і на Валю тим світом, у якому вони росли, який був невід'ємний од них і який тепер відійшов, вдавалось, назавжди. Цей світ здавався колись таким буденним, звичайним, навіть нудним. І нараз він постав перед ними такий неповторно прекрасний, вільний, сповнений одвертих, прямих і чистих стосунків між тими, хто вчив і хто вчився. Де вони тепер, і ті й ті, куди розкидала їх доля? І серця Серьожки і Валі на мить розкрились, повні такої любові до цього світу, що відійшов, і невиразної шаноби п#ред високою святістю цього світу, який вони колись цінити н* вміли.
Обоє вони переживали однакові почуття й без слів розуміли це, і ва ці кілька хвилин надзвичайно зблизились одне • одним.
Вузькими внутрішніми сходами Валя вивела Серьожку на другий поверх і ще вище, до маленьких дверей, які вели на горище. Двері були замкнені, але це не збентежило Серьожку. Пошукавши в кишені штанів, він дістав складаного ножика, сервірованого багатьма іншими корисними речами, серед яких була й викрутка. Викрутивши гвинтики, він зняв ручку дверей, і відкрилась перед ним щілина замка.
— Класно працюєш, зразу видно, професійний злодій,— усміхнулась Валя.
— На світі, крім злодіїв, є ще й слюсарі,— сказав Серьожка і, обернувшись до Валі, посміхнувся їй.
В отворі покопирсавшись долотцем, він одімкнув двері, і на них війнуло жаром розпеченого проти сонця залізного даху, запахом нагрітої на горищі землі, пилюги та павутиння.
Пригинаючись, щоб не зачепити головою бантин, вони пройшли горищем до одного з вікон, дуже запорошеного, і, шибки не витерши, щоб їх не побачили з вулиці, притулились обличчями до вікна, мало не торкаючись одне одного щоками.
З вікна вони бачили всю вулицю Садову, що впиралась у ворота парку, особливо той бік її, де стояли стандартні будинки працівників обкому партії. Просто перед їхніми очима на розі вулиці видніла двоповерхова будівля тресту "Краснодонвугілля".
З тої хвилини, коли Серьожка покинув Верхньодуванний гай, і до тої хвилини, коли вони з Валею разом припали обличчями до запорошеної шибки на горищі, минуло досить багато часу: німці встигли ввійти до міста, і по всій Садовій вулиці тіснились машини, і там і тут було видно німецьких солдатів.
"Німці... Ось вони які, німці! Німці в нас у Краснодо-ні",— думала Валя, і калатало серце, і груди їй здіймалися від хвилювання.
А Серьожку більше цікавив зовнішній, практичний бік справи; гострі очі схоплювали все, що потрапляло в поле зору з віконця на горищі, і Серьожка, сам того не помічаючи, затямлював кожну дрібницю.