За цією машиною сунуло ще кілька легкових машин. Вони йшли з переїзду на вулицю і одна по одній нехутко котили сюди, до парку.
Олена Миколаївна, не зводячи очей з цих машин, раптом гарячковими рухами маленьких з трохи потовщеними суглобами пальців підхопила одну, потім другу косу і почала обкручувати навколо голови. Вона зробила це дуже швидко, цілком машинально, і виявивши, що в неї з собою немає шпильок, стояла на місці й дивилась на вулицю, притримуючи коси на голові обома руками.
А Марія Андріївна, легко скрикнувши, кинулась од куща жасмину, 8а яким вона стояла, не до хвіртки на вулицю, а назад, до будинку. Вона оббігла будинок з того краю, де жив учитель, і через другу хвіртку вибігла на вулицю, паралельну тій, якою йшли німці. Ця вулиця була порожня, і цією вулицею Марія Андріївна побігла додому.
— Пробач, я вже не маю сили тебе підготувати... Кріпись. Тобі треба негайно сховатись... Вони можуть от-от ринути в нашу вулицю! — говорила Марія Андріївна чоловікові.
Вона задихалась, прикладала руку до серця, але, як усі здорові люди, вона була така червона й спітніла від бігу, що цей зовнішній вигляд її хвилювання не відповідав страшному змістові того, що вона говорила.
— Німці? — тихо сказала Люся з таким недитячим виразом жаху в голосі, що Марія Андріївна раптом замовкла, глянула на дочку й розгублено повела очима навколо.
— Де Валя? — спитала вона.
Чоловік Марії Андріївни стояв з блідими губами й мовчав.
— Я розкажу, я все бачила,— незвичайно тихо й серйозно сказала Люся.— Вона читала в саду, а якийсь хлопчик, уже дорослий, перескочив через паркан. Вона лежала, а потім сіла, і вони все розмовляли, а потім вона схопилась, і вони перелізли через паркан, і побігли.
— Куди побігли? — з напругою в очах спитала Марія Андріївна.
— До парку.., Плед залишився, і подушка,^ і книжка. Я думала, що вона зараз повернеться, вийшла й стала стерегти, а вона не вернулась, і я все додому занесла.
— Боже мій...— сказала Марія Андріївна й важко опустилась на підлогу.
Розділ сімнадцятий
Бабуся Віра та Олена Миколаївна стояли й стояли в кущах жасмину й дивились, як, сповнюючи собою та своїм гуркотом вулицю, ревучи на в'їзді, вдирались одна по одній величезні, високі, довгі вантажні машини, в яких рядами, в куртках сірого кольору, в сірих брудних пілотках, спітнілі, засмаглі, закурені, сиділи німецькі солдати, тримаючи поміж ніг рушниці. Собаки з усіх дворів, люто гавкаючи, кидались на машини й стрибали навколо в густій рудій куряві.
Передні машини з офіцерами вже дійшли до палісадника коло дому Кошових, як раптом за спиною в жінок розляглось люте гавкання, і чорний кудлатий пес, кульовою блискавкою промчавши поміж соняшниками, перескочив через низеньку горожу палісадника і, низько підвиваючи, гавкаючи хрипко й гучно, по-старечому, затанцював коло передньої машини.
Жінки з жахом перезирнулись. їм здалося, що зараз має статися щось жахливе. Але нічого жахливого не сталося. Машина проїхала далі, аж до парку, й зупинилась коло будинку тресту "Краснодонвугілля", куди слідом за нею підійшли й інші легкові машини. В цей час вантажні машини з солдатами вже заповнили всю вулицю. Солдати стрибали з машин, розминали руки й ноги і з незвичним для руського вуха, галасливим, різким гомоном розходились по дворах, палісадниках, стукали в двері. Чорний кудлатий пес, розгублений, стояв біля хвіртки й непевно гавкав на всю вулицю.
Офіцери стояли коло будинку тресту, курили, денщики вносили в приміщення чемодани. Маленький офіцер з товстим черевцем і так високо задертим наголовком кашкета, що голова при ньому вже нічого не значила, порядкував при розвантаженні машин. Молоденький офіцер на неприродно довгих ногах у супроводі солдата, здоровенного, незграбпого, в грубих черевиках, у пілотці на світлім, яскравого палевого кольору волоссі, хутко перебіг навскоси через вулицю, в будинок, де жив Проценко. Та за хвилину й офіцер, і солдат вийшли відтіля й хутко звернули до хвіртки сусідньої садиби. В цьому сусідньому будинку жили також працівники обкому, але вони кілька день тому виїхали разом з господарями квартири. Офіцер і солдат вийшли з палісадника й подались до хвіртки в двір Кошових.
Нарешті чорний кудлатий пес таки побачив цілком реального противника, що сунув просто на нього, і з гавкотом кинувся на молоденького офіцера. Офіцер зупинився на довгих розставлених ногах, на. обличчі його виник хлоп'ячий вираз, він вилаявся крізь зуби, потім витяг з кобури револьвер і сливе впритул вистрелив у собаку. Пес ткнувся носом у землю, з виттям трохи проповз назустріч офіцерові й витягся.
— Собаку вбили... Що ж це воно буде? — сказала бабуся Віра.
Офіцери біля будинку тресту й солдати на вулиці озирнулись на постріл, але, побачивши вбитого собаку, повернулись до своїх занять. Поодинокі постріли лунали то тут, то там. Офіцер у супроводі здоровенного денщика з палевою головою вже відчиняв хвіртку в двір до Кошових.
Бабуся Віра, нерухомо й прямо несучи свою голову Дайте Аліг'єрі, пішла назустріч їм, а Олена Миколаївна залишилася в кущах жасмину, придержуючи обома руками вкладені круг голови світло-русяві коси.
Зупинившись на довгих ногах проти бабусі і, хоч бабуся теж була висока, згори вниз дивлячись на неї холодними, безбарвними очима, офіцер спитав:
— Хто буде показать вашу квартиру?
Він сказав це, гадаючи, що розмовляв дуже правильно російською мовою, і перевів свій погляд з бабусі на Олену Миколаївну, яка, піднявши руки, стояла в кущах жасмину, а потім знов на бабусю.
— Що ж ти, Лено? Йди покажи,—— збентежено сказала бабуся хрипким голосом.
Олена Миколаївна, придержуючи руками коси, пішла між грядками до хати.
Офіцер який час здивовано зиркав на неї, потім знову перевів погляд на бабусю.
— Ну? — сказав він, підвівши світлі брови, і його юне випещене обличчя панича набрало капризного виразу.
Бабуся, незвично дрібочучи ногами, майже побігла цо будинку. Офіцер і денщик пішли за нею.
Квартира Кошових складалася з трьох кімнат і кухні.
Просто з кухні відвідувач потрапляв до великої кімнати, що правила за їдальню, з двома вікнами на сусідню, паралельну Садовій вулицю. Тут же стояло ліжко Олени Миколаївни та диван, на якому звичайно стелили Олегові. Двері з їдальні ліворуч вели до кімнати, де жив Микола Миколайович з дружиною й дитиною. Другі двері, праворуч, вели до зовсім маленької кімнатки, де спала бабуся. Кімнатка ця мала спільну стіну з кухнею, саме ту стіну, до якої прилягала плита, і коли на кухні в плиті палили, в кімнаті було нестерпно жарко, особливо влітку. Але бабуся, як усі сільські бабусі, любила тепло, а коли вже занадто дошкуляла духота, стара відчиняла віконце в палісадник, де під самим вікном росли кущі бузку.