— Та як же я міг відмовитись, Матвію Костянтиновичу? — з тугою в голосі прохрипів Кіндратович.— Ти ж тільки подумай: я, Іван Гнатенко, і раптом — відмовитись. Ганьба ж яка! Адже розмова ця коли була? Казали так: може, й не доведеться, ну, а якщо доведеться, згоден? Він же мовби совість мою перевіряв, а я б йому раптом про сина. Я ж ніби й сам відкрутився, і сина — під тюрму. А він же мені син!.. Матвію Костянтиновичу! — раптом з граничною силою одчаю мовив старий.— Я весь твій, на що завгодно. Ти знаєш мій характер — мовчок до гроба, а смерті я не боюсь. Ти на мене покладайся, як на себе. Я тобі знайду, де сховатись, я людей знаю, я певних людей знайду, ти мені вір. Я ж тоді, в райкомі, так подумав: сам я на все готовий, а щодо сина тут, у райкомі, я, як людина безпартійна, можу й не говорити, значить, совість моя чиста... Мені головне, щоб ти мені вірив... А квартиру я тобі знайду,— говорив Кіндратович, не помічаючи того, що в голосі в нього забриніли навіть нотки запобігання.
— Я тобі вірю,— сказав Матвій Костьович. Але він сказав не щиру правду: він вірив і не вірив. Він мав сумнів. А сказав так, бо це було вигідніше йому.
Обличчя старого раптом усе змінилось, він зразу розм'якнув, похилив голову й мовчки сопів.
А Шульга стояв, і дивився на нього, й зважував усе, що Кіндратович сказав йому, перекладаючи то те, то те з одної шальки терезів на другу. Звичайно, він знав, що Кіндратович своя людина. Але Шульга не відав, як жив Кіндратович цілих дванадцять років, і яких років: коли вершились найбільші діла в країні. І те, що Кіндратович покривав свого сина перед владою, приховав його навіть у найвідповідальнішу хвилину життя й зважився на брехню в такому насущному ділі, як змога використати його житло в німецькому підпіллі,— все це переважувало шальку терезів на те, що не можна цілком звіритися на Кіндратовича.
— Ти тут поки що посидь чи полеж, я попоїсти винесу,— хрипким пошептом казав Кіндратович,— а я тут збігаю в одне місце, і все як слід налагодимо.
Одна мить, і Матвій Костьович був би піддався тому, що пропопував йому Кіндратович, але тут же внутрішній голос, який вважав він не просто за голос обережності, а за голос життєвого досвіду, сказав йому, що не треба піддаватись почуттю.
— Навіщо ж ходити, в мене є не одна квартира на прикметі, я знайду собі місце,— сказав він,— а попоїсти — потерплю: гірше буде, коли та сама чортова жінка та син твій щось таке подумають недобре.
— Тобі видніш,— зітхнув Кіндратович.— А все-таки на мене, на старого, ти хреста не клади, я ще стану в пригоді.
— Це я знаю, Кіндратовичу,— сказав Шульга, щоб утішити старого.
— А коли ти мені віриш, то скажи, до кого йдеш. Я тобі пораю, чи добра то людина і чи слід до неї йти, та й знатиму, коли що трапиться, де тебе шукати...
— Сказати, куди йду, того я сказати не маю права. Ти сам старий підпільник і конспірацію знаєш,— відповів Шульга, хитро всміхнувшись.— А людина, до кого я йду, то людина мені відома.
Кіндратовичу хотілося сказати: таж ось і я — людина, тобі відома, а бачиш, скільки виявилось невідомого, і краще вже тобі тепер порадитися зі мною. Але він посоромився сказати ось так Матвієві Костьовичу.
— Тобі видніше,— похмуро мовив старий, остаточно зрозумівши, що Шульга йому не вірить.
— Що ж, Кіндратовичу, ходім! — сказав Костьович з удаваною бадьорістю.
— Тобі видніше,— задумано повторив старий, не дивлячись на Матвія Костьовича.
Він повів був Костьовича по вулиці мимо своєї хати. Але Шульга зупинився й сказав:
— Ти мене краще задвірками виведи, а то ще побачить ота твоя... цяця.— І він усміхнувся.
Старий хотів був сказати: "А коли ти знаєш конспірацію, то сам повинен розуміти, що краще вийти, як прийшов,— кому ж спаде на думку, що ти приходив до старого Гнатенка в підпільній справі". Але він розумів, що йому не вірять і що говорити — марна річ. І він задвірками вивів Матвія Костьовича на сусідню вулицю. Там, біля вугільного сарайчика, вони зупинились.
— Прощавай, Кіндратовичу,— сказав Шульга, і в нього так защеміло на серці, легше в труну лягти.— Я ще знайду тебе.
— То як тобі буде завгодно,— озвався на те старий.
І Шульга пішов вулицею, а Кіндратович іще постояв біля того вугільного сарайчика, дивлячись йому вслід, ви-схлий, цибатий, в обвислій на ньому, як на хресті, старовинного крою куртці.
Так Матвій Шульга ступив другий крок назустріч своїй загибелі.
Розділ шістнадцятий
Серьожка Тюленін, його друг Вітька Лук'янченко, і його сестра Надя, і стара сиділка Луша за кілька годин знайшли в різних частинах міста понад сімдесят квартир для поранених. І все-таки щось із сорок поранених нікуди було подіти: ні Серьожка з Надею, ні тьотя Луша, ні Вітька Лу-к'янченко, ні ті, хто допомагав їм, не знали, до кого ще звернутися з цією просьбою, боялися провалити все діло.
Дивний був цей день — такі бувають хіба що вві сні. Дальні звуки частин, що проходили дорогами через місто, гуркіт боїв у степу стихли ще вчора. Незвичайно тихо було і в місті, і в усьому степу навколо. Чекали, що до міста от-от увійдуть німці,— німці не приходили. Будинки установ, крамниць стояли відчинені й порожні, ніхто до них не зазирав. Підприємства стигли мовчазні, тихі й теж порожні. Над зруйнованими шахтами ще й досі мрів димок. У місті не було ніякої влади, не було міліції, не було торгівлі, не було праці — нічого не було. Вулиці принишкли без людей. Вибіжить якась жінка до водогінного крана, чи до колодязя, чи на вгород — зірвати два-три огірки, і знову тихо і нема нікого. І димарі на домах не диміли,— ніхто не варив обідати. І собаки зачаїлись, бо сторонні не порушували їхнього спокою. Тільки часом кішка перебіжить через вулицю, і знов порожньо.
Поранених розміщували по квартирах уночі проти 20 липня, але Серьожка й Вітька вже не брали в цьому участі. Цієї ночі вони перетягли із складу в Сіняках пляшки з пальною рідиною на "Шанхай" і закопали їх у балці під кущами, а по кілька пляшок кожен закопав у себе на вгороді, щоб завжди пляшки були напохваті.
А куди ж все-таки поділись німці?
Світанок застав Серьожку в степу за містом. Сонце вставало в рожево-сірому серпанку, велике, округле,— можна було дивитись на нього. Потім край сонця висунувся над серпанком, розтопився, і мільйони крапель роси бризнули по степу, кожна своїм світлом, і темні конуси териконів, то там, то тут виступаючи над степом, забарвилися в рожеве. Все ожило й заблищало навкруг, і Серьожка відчув себе так, як міг би відчувати себе гутаперчевий м'ячик, пущений в гру.