І тільки Донець, ця улюблена з дитинства ріка, па середню течію якої стільки разів у своїм житті їздили хлопці-школярі купатись та ловити рибу, тільки Донець, широкий, плавний у цих місцях, котив, як завжди, теплі каламутні води.
— Ні, все-таки хочеться комусь пику набити! — раптом сказав Віктор Петров, який із сумним виразом у сміливих очах дивився не на переправу, а на річку; він був з хутора Погорілого, виріс на цій ріці.
— Той-бо вже, напевне, переправився! — пожартував Ваня.
Хлопці пирснули.
— Бити треба не тут, а там,— холодно сказав Анатолій, кивнувши головою в узбецькій шапочці на захід.
— Цілком правильно,— підтримав його Жора.
І майже в ту ж мить, як він це сказав, пролунав крик:
— Літаки!
І раптом ударили зенітні гармати, задзвеніли кулемети, почувся рев моторів у небі й пронизливе наростаюче виття скинених бомб.
Хлопці впали на землю. Вибухи поблизу й десь далі стрясали все довкола, посипались грудки землі й тріски, і зразу, слідом за першою чергою літаків, промчала друга черга, за нею третя, і вищання та виття, і вибухи скинених бомб, вогонь зенітних гармат і кулеметів заповнили, здавалося, весь простір між степом і небом.
Але от літаки пройшли, люди стали підводитися з землі, і тут звідкілясь не дуже здалеку, від хутора, де почували Жора та Ваня, чути стало округлі постріли гармат, і за мить, здіймаючи стовпи землі й трісок, у самому таборі з різким гуркотом почали рватися снаряди.
Люди, що підвелися з землі, деякі знов попадали, деякі повернули голови туди, де вибухали снаряди, тим часом не спускаючи з очей і переправу. І з облич та з поводження військових, котрі відали переправою, люди зрозуміли: сталося щось непоправне.
Військові, що пильнували переправу, перезирнулись, мить постояли, немов прислухаючись: раптом один із них кинувся в бліндаж, біля самого спуску до наплавного мосту, а другий загукав уздовж берега, скликаючи команду.
Через хвилину військовий вибіг з бліндажа з двома шинелями через руку та речовими мішками в другій руці, які він тяг за лямки, і обидва військові та бійці комендантської команди, не шикуючись, кинулись бігцем по наплавному мосту, випереджаючи машини, що знову рушили до мосту й по мосту.
Те, що було далі, сталось так несподівано, що ніхто не міг би сказати, з чого все почалось. Якісь люди з криком кинулись слідом за військовими. Почалось сум'яття між машинами й на самому узвозі: кілька машин разом ринули на понтон, зчепилися, почувся тріск, але хоч дорога була явно загороджена цими машинами, інші машини, задні, натискаючи на передні, страшенно ревучи моторами, валилися й далі в цю кашу з машин на понтоні. Одна машина впала в воду, за нею друга, й готувалася падати третя, але водій сильним рухом руки прикував її на гальмі.
Ваня Земнухов, який з подивом поблимував короткозорими очима на те, що діється з машинами, раптом вигукнув:
— Клаво!
І метнувся до узвозу.
Так, ця третя машина, що замалим не впала у воду, була машина Ковальова, де поверх речей сиділи він сам, його дружина, дочка та ще якісь люди.
— Клаво! — знову крикнув Ваня, невідомо як опинившись біля самої машини.
Люди вистрибували з неї. Ваня простяг руку, і Клава зіскочила до нього.
— Кінець!.. К чортовій матері!..— сказав Ковальов так, що у Вані похололо серце.
Клава, руки якої він не зважився затримувати довше в своїх, скоса, не бачачи, дивилась на Ваню і вся тремтіла.
— Іти можеш? Скажи, можеш? — голосом, що зривався на плач, питав Ковальов дружину, яка, тримаючись рукою за серце, хапала ротом повітря, як риба.
— Залиш, залиш нас... тікай... вони вб'ють тебе...— белькотіла вона, задихаючись.
— Та що, що сталося? — спитав Ваня.
— Німці! — сказав Ковальов.
— Тікай, тікай, залиш нас! — повторювала Клавина мама.
Ковальов, бризнувши сльозами, схопив Ваню за руку.
— Ваню! — сказав він, плачучи.— Врятуй їх, не кидай їх. Будете живі — до Нижньої Олександрівки, там у нас рідня... Ваню! У мене на тебе...
Знову загуркотіло, снаряд вибухнув біля самого узвозу, в місиві машин.
Люди з берега, військові й цивільні, лавиною мовчки ринули на понтони.
Ковальов, одпустивши Ванину руку, рвонувся до дружини, до дочки — видно, хотів попрощатись, та враз, в одчаї змахнувши руками, разом з іншими людьми побіг по наплавному мосту.
Олег з берега кликав Земнухова, але Ваня нічого не чув.
— Ходімо, поки нас не збили,— суворо, спокійно сказав він Клавиній мамі й узяв її під руку.— Ходімо в цей бліндаж. Чуєте? Клаво, йди за мною, чуєш? — суворо й ніжно говорив він.
Спускаючися в бліндаж, він іще встиг помітити, як бійці коло зеніток, гарячково пометушившись біля гармат, одняли від стволів якісь важкі частини й, тримаючи їх у руках перед собою, побігли на міст і згодом кинули важкі частини в воду. По всій річці, вище та нижче мосту, вплав перебирались люди й худоба. Але Ваня цього вже пе бачив.
Його товариші, загубивши і його, і Валька, намагаючись не піддатись людському потокові, що ринув їм назустріч, бігли до того місця, де вони лишили свої підводи.
— Тримайтесь разом, ми повинні бути разом! — перший проштовхуючись між людей своїми сильними плечима, кричав Олег, озираючись на хлопців горющими, жовтими від злості очима.
Весь табір роївся і вже розпадався; машини сунули одна біля одної, ревучи моторами, а ті, що могли пробитись, подавалися вздовж берега, вниз по ріці.
На ту пору, як налетіли літаки, тітонька Марина, сівши навпочіпки, підкидала в огонь паліччя з тину, яке дядя Коля рубав артилерійським кинджалом. А Уля сиділа поруч на траві й, так задумавшись про щось своє, аж в обличчі її, десь у куточках губ і в тонкім вирізі ніздрів, позначились риси хмурної сили, дивилась, як Григорій Ілліч, сидячи на борту машини, обнявши голубооку дівчинку, яку він тільки що напував молочком, щось розповідав дівчинці на вухо, а дівчинка сміялась. Машина, круг якої бавились діти під доглядом своїх нянь та біля якої, байдужа до всього, сиділа завідувачка будинку, була метрів за тридцять від того місця, де розіклали вогнище. Підводи дитячого будинку, так само як і підводи Петрова й Кошового, стояли в ряді інших підвід.
Літаки наскочили так раптово, що ніхто не встиг побігти до щілин, викопаних поблизу, і всі кинулись тут-таки на землю. Уля, теж припавши до землі, почула, як, падаючи, виє бомба, як виття наростає вихором, наче розширюється донизу. І в ту ж мить страшної сили, як розряд блискавки, різкий удар грянув, здавалось, не тільки над Улею, а в ній самій. Повітря із свистом прошуміло над нею, і на спину посипалась земля. Уля чула ревіння моторів у небі, і знов це виття, але вже далі, і все лежала так, припавши до землі.