А Йван Федорович з дружиною вийшли на головну, Садову вулицю, що впиралась у ворота парку.
В обличчя їм ударило гаряче пообіднє сонце.
Іван Федорович побачив навантажену машину навпроти через вулицю, робітника на ній і юнака та дівчину, які прощались біля машини, і зрозумів, чому його дружина так турбувалась.
Він довго крутив ручку, газик двигтів, але мотор мовчав.
— Катю, покрути-но ти, я дам газу,— зніяковіло сказав Проценко, влазячи в машину.
Жінка схопила ручку своєю тонкою засмаглою рукою і з несподіваною силою рвонула кілька разів. Машина заторохтіла. Дружина Йвана Федоровича тильним боком долоні стерла піт з лоба, жбурнула ручку в ноги шоферського сидіння і сама сіла поряд з Іваном Федоровичем. Газик ривками, мов норовистий коник, стріляючи вихлопною трубою та пускаючи цівки бруднувато-синюватого диму, покотив вулицею, потім розійшовся й незабаром зник за спуском до переїзду.
— І, розумієш, увіходить цей Толя Орлов,— знаєш його? — глухуватим баском казав тим часом Ваня Земнухов.
— Не знаю, він, мабуть, із школи Ворошилова,— беззвучно відповіла Клава.
— Одним словом, він до мене: "Товаришу Земнухов, тут за кілька будинків од вас живе Володя Осьмухін, дуже активний комсомолець, недавно пережив операцію апендициту, і його зарано привезли додому, і от у нього шов одкрився й загноївся, чи не можете ви йому роздобути підводу?" Розумієш моє становище? Я цього Володю Осьмухіна чудово знаю — золото, а не хлопець! Розумієш моє становище? "Ну,— я кажу,— йди до Володі, я зараз зайду в одне місце, а потім спробую роздобути що-небудь і зайду до вас". А сам побіг до тебе. Тепер ти розумієш, чому я не можу їхати# з вами? — винувато говорив він, намагаючись зазирнути в її очі, що все більше сповнювалися сльозами.— Але ми з Жорою Арутюнянцем...— знову почав він.
— Ваню,— сказала вона, раптом наблизившись до самого його обличчя і обдавши його теплим молочним диханням.— Ваню, я пишаюсь тобою, я так пишаюсь тобою, я...—
Вона застогнала, зовсім не по-дівочому, а якось низько, по-жіночому, і з цим стогоном, забувши про все на світі, Звільним, теж не дівочим, а жіночим рухом обхопила його шию великими, повними, холоднуватими руками й жагуче припала до губ.
Дівчина одірвалась од Вані й побігла у хвіртку. Ваня постояв трохи, потім обернувся і, вимахуючи довгими руками, підставляючи обличчя й розпатлане волосся, якого вія уже не чепурив, сонцю, швидко пішов вулицею геть від парку.
Те натхнення, що, як жар під попелом, жевріло в душі його, тепер, мов полум'я, освітлювало незвичайне обличчя, але ні Клава, і ніхто з людей не бачили йоґо обличчя тепер, коли воно стало таким прекрасним. Ваня сам ішов по вулиці, вимахуючи руками. Десь у районі ще рвали шахти, десь іще бігли, плакали, лаялись люди, йшли, відступаючи, війська, чути було гарматні залпи, мотори грізно ревли в небі, дим та курява стояли в повітрі, і сонце немилосердно пекло, але для Вані Земнухова не існувало вже нічого, крім цих повних, холоднуватих, ніжних рук на його шиї і цього терпкого, жагучого, змоченого сльозами поцілунку на губах його.
Все, що коїлося довкола, все це вже його не страшило, бо не було вже нічого неможливого для нього. Він міг би евакуювати не тільки Володю Осьмухіна, а ціле місто — з жінками, дітьми й стариками, з усім їхнім майном.
"Я пишаюсь тобою, я так пишаюсь тобою",— казала вона низьким оксамитним голосом, і більше він уже ні про що не міг думати. Йому було дев'ятнадцять років.
Розділ дев'ятий
Ніхто не міг сказати, як складеться життя за німців.
Лютиков і Шульга заздалегідь умовились об тім, як їм знаходити один одного: за певним знаком через третю особу, хазяїна головної явочної квартири в Краснодоні.
Вони вийшли нарізно й пішли кожен своєю доргою. Чи ф могли вони гадати, що вже ніколи не побачать один одного?
Пилип Петрович зробив так, як казав Іванові Федоровичу: віп зник.
Шульзі теж треба було б зараз скромненько сховатись па одній з квартир, указаних йому,— найкраще на квартирі Івана Гнатенка, або Кіндратовича, як його запросто звали, старого партизана, його товариша. Але Шульга не бачив
Кіндратовича дванадцять років і відчув, що йому дуже й дуже не хочеться саме зараз іти до Івана Гнатепка.
Хоч як спокійно він тримався, душа його боліла й страждала. Йому потрібна була зараз людина дуже близька. І Матвій Костьович став згадувати, хто ж в в Краснодоні з тих, з ким він особливо був близький під час того підпілля, 1918—1919 років.
І тут Матвій Костьович згадав сестру старого свого товариша Леоніда Рибалова, Лізу, і на великому обличчі його з цяточками вугілля, що в'їлися на все життя, виступила дитяча усмішка. Він згадав Лізу Рибалову, якою вона була в ті роки, струнка, світловолоса, безстрашна, з рвучкими рухами й голосом, бистроока, згадав, як вона носила йому та Леонідові їжу на Сіняки і як вона сміялась, блискаючи білими зубами, коли Шульга все жартував, що жаль, мовляв, у мене жінка, а то б я до тебе посватався. І вона ж добре знала дружину його!
Років десять-дванадцять тому він якось зустрів її на вулиці, а один раз, здається, на якихось жіночих зборах. Пригадується, вона була вже замужем. Так, вона зразу ж після громадянської війни вийшла за якогось Осьмухіна. Цей Осьмухін служив потім у тресті. Він же сам, Матвій Шульга, був у житловій комісії, коли їм давали квартиру в стандартнім будинку, десь на тій вулиці, що йде до шахти № 5.
Він усе згадував Лізу такою, якою знав її в дні юності, і на нього так владно хлинули спогади молодих днів, що він знову себе відчув молодим. І все, що чекало його тепер, раптом теж уявилось йому немовби осяяне світлом його молодості. "Ліза не могла змінитись,— думав він,— чоловік її, Осьмухін, теж наче був своєю людиною... А, будь-що, хай йому чорт, зайду до Лізи Рибалової! Може, вони не виїхали, може, сама доля веде мене до них. А може, вона вже одна живе?" — в бентезі думав він, спускаючись до переїзду.
За десять років, що він тут не був, увесь цей район забудувався кам'яними будинками, і тепер уже годі було розпізнати, в якому з них живуть Осьмухіни. Довго ходив він по притихлих вулицях, серед будинків з зачиненими віконницями, не зважуючись зайти й спитати. Нарешті він збагнув, що треба орієнтуватися за копром шахти № 5, який видно було далеко в степу, і коли він пішов вулицею, що дивилась просто на копер, він зразу знайшов будиночок Ось-мухіних.