Так усе йшло добре, аж поки не почали просуватись до роз'їзду, кінцевої мети їхньої маленької, часткової операції. Якби в них були танки, вони давно були б уже на тому роз'їзді, але танків на цей раз не пускали в діло, бо їх не витримував лід на Дінці.
Тепер солдати наступали в цілковитій темряві. Командир батальйону, який сам очолював цю операцію, щойно противник відкрив огонь, мусив був піти в атаку з тими групами, котрі мав під рукою, бо головні сили ще не підійшли. Бійці вскочили в цей хутір, група Каюткіна пробилась досить глибоко по вулиці й зав'язала бій за будинок школи.
Вогонь зі школи нараз відкрився такий сильний, що Серьожка перестав стріляти й увіткнув обличчя в кашу з грязюки. Куля пропекла йому ліву руку понад ліктем, але кістки не зачепила, і зопалу він не відчув болю. А коли зважився нарешті підвести голову, нікого вже не було біля нього.
Найпевнішим могло б стати припущення, що його товариші, не витримавши вогню, відійшли на околицю до своїх. Але Серьожка, досвіду не мавши, був подумав, що всіх товаришів убито, і жах увійшов йому в серце. Він одповз за ріг будинку й став прислухатись. Двоє німців пробігли повз нього. Він уже чув німецькі голоси праворуч, і ліворуч, і позаду. Стрілянина тут ущухла, вона дужчала на околиці, а потім і там стала вщухати.
Далеко над містом, забарвлюючи не саме небо, а густі чорні клуби диму, коливалась величезна заграва, і звідти долинало стозвучне ревіння.
Поранений Серьожка сам лежав у холодній каші з грязі й снігу на хуторі, зайнятому німцями.
Розділ шістдесят третій
Друже мій! Друже мій!.. Я приступаю до найскорботні-ших сторінок повісті й мимоволі згадую про тебе...
Якби ти знав, яка бентежність обіймала мене в ті далекі дні дитинства, коли ми їздили з тобою до міста вчитись! Понад п'ятдесят верст розділяло нас, і, вирушаючи з дому, я так боявся, що не застану тебе, що ти вже поїхав,— адже ми не бачились ціле літо!
Сама гадка про таке лихо невимовною тугою краяла мені серце в ту годину ночі, коли я за спиною в батька в'їздив на підводі у ваше село і притомлений кінь аж так поволі чвалав вулицею. Ще не доїжджаючи до вашої хати, я стрибав з воза, я знав, що ти завжди спиш на сіннику, і коли тебе нема там, значить, тебе нема... Та був хіба хоч би один випадок, щоб ти не дочекався мене,— я знаю, ти ладен був би спізнитися в школу, аби тільки не лишити мене самого... Ми вже не стуляли очей до світанку, ми сиділи, звісивши босі ноги з сінника, і все говорили, говорили й прискали в долоні так, що кури на сідалі стріпували крилами. Пахло сіном, осіннє сонце, визирнувши з-за лісу, раптом освітлювало наші обличчя, і тільки тоді могли ми бачити, як ми змінились за літо...
Я пам'ятаю, як одного разу ми, юнаки, стояли в річці по коліна в зеленій воді, закачавши штани, і ти мені признався, що ти закоханий... Скажу одверто, вона мені не подобалась, але я сказав тобі:
— Ти закоханий, не я! Будь же ти щасливий!..
І ти засміявся й сказав:
— Справді, можна навіть порвати стосунки, щоб людину стримати від поганого вчинку, але хіба можна давати поради в коханні? Як часто найближчі люди втручаються в справи кохання, зводять, розводять, переказують погане, що чують про людину, яку ти кохаєш... Якби вони знали, скільки завдають зла, скільки отруюють чистих хвилин, які ніколи в житті не повторяться!..
Ще я пригадую, коли прийшов цей, я не хочу називати його ймення, цей Н., і став безтурботно, глузливо усміхаючись, базікати про своїх друзів: "Цей по вуха закоханий у таку-от, він просто плазує перед нею, а в неї нечисті нігті,— тільки це між нами... А цей, ви знаєте, вчора так напився в гостях, аж навіть блював,— тільки це між нами... А такий-от ходить у поношеній одежі, вдає з себе бідного, а насправді він просто скупий, я це точно знаю,— він не соромиться пити пиво на чужий кошт,— тільки це між нами..."
Ти глянув на нього й сказав:
— От що, Н., іди звідси геть, та тільки мерщій...
— Як — геть? — здивувався Н.
— А просто геть... Що може бути мерзенніше за людину, яка нічого не може розповісти про обличчя свого товариша, бо вона завжди дивиться на нього ззаду? І що може бути мерзенніше за молодого плетуна?..
З яким захопленням я дивився на тебе! Я думав так само ж, але, може, я не зміг би вчинити так гостро...
Та найкраще збереглось у моїй пам'яті те літо, коли далеко від тебе я зрозумів, що немає в мене іншого шляху, ніж вступити до комсомолу...
І от ми, як завжди, зустрілись восени на тому ж сіннику, і я в тобі почув якусь ніяковість і відчуженість, і я сам почув це щодо тебе. Ми, як у дитинстві, сиділи, звісивши босі ноги, й мовчали. Потім ти сказав:
— Може, ти не зрозумієш мене і навіть осудиш за те, що я вирішив так, не порадившись з тобою, але я, живучи тут сам улітку, зрозумів, що іншого шляху нема. Ти знаєш, я вирішив вступити до комсомолу...
— В тебе з'являться нові обов'язки й нові друзі, а як же я? — сказав я, щоб випробувати нашу дружбу.
— Так,— сумно відповів ти,— це, звісно, так буде. Я, звісно, розумію, це діло совісті, але як було б добре, коли б і ти вступив до комсомолу!
І я вже більше не міг тебе терзати: ми просто подивились в очі один одному й засміялись.
Може, ніколи вже не було в нас такої щасливої розмови, як цього останнього разу, на твоєму сіннику, з цими курми
на сідалі й сонцем, яке визирнуло з-за осик, коли заприся г-лись ми, що ніколи вже не збочимо з того шляху, на який вступили, і завжди будемо вірні нашій дружбі...
Дружба! Скільки людей на світі вимовляють це слово, розуміючи під ним приємну розмову за пляшкою вина га поблажливість до вад іншого! Але ж у цьому з дружбою — ані подоби!
Ні, ми чубилися з будь-якого приводу, ми зовсім не щадили самолюбства один одного,— так, коли були ми незгодні, завдавали один одному рани! А дружба наша від цього тільки міцнішала, вона мужніла, наче набувала ваги...
Я так часто несправедливий був до тебе, та, коли я усвідомлював, що помилився, я не тікав од відповіді перед тобою. Правда, єдине, що я міг у таких випадках сказати, це те, що я неправий. А ти казав:
— Не карай себе,— це марно... Якщо ти все зрозумів, забудь, чи те ще буває,— це боротьба...