Олег уперше не знайшов, що відповісти, Серьожка й Валя мовчали.
— Чому ж я заперечуватиму? Ні, я не заперечуватиму,— сказала Ніна, мало не плачучи.
Так вони ще постояли мовчки, всі п'ятеро, в знемозі, не зважуючись на останній крок. Тоді Олег сказав:
— Оля правду каже. Навіщо наражати дівчат на риск, коли в них є простіший вихід. І справді, нам буде легше.
І в-ви ід-діть,— сказав він, раптом почавши заникуватись, і обійняв старшу, Олю.
Потім він підійшов до Ніни, а всі інші одвернулись. Ніна рвучко обняла і вкрила поцілунками все його обличчя. Він обняв її й поцілував у губи.
— П-пам'ятаєш, як я одного разу прив'яз до тебе, все п-просив дозволу поцілувати в щоку, п-пам'ятаєш, як я казав: "Тільки в щоку, ну, розумієш, п-просто в щоку"? І от аж коли довелось поцілуватись. Т-ти пам'ятаєш? — він шепотів їй з дитячим щасливим виразом.
— Я пам'ятаю, я все пам'ятаю, я пам'ятаю більше, ніж ти думаєш... Я тебе завжди пам'ятатиму... Я дожидатиму тебе,— шепотіла вона.
Він знову її поцілував і вивільнився.
Відійшовши трохи, Оля та Ніна ще гукнули до них, а потім їх зразу не стало ні видно, ні чути, тільки поземок мів по тонкій сніговій корі.
— Як ви? — спитав Олег у Валі й Серьожки.
— Ми все-таки спробуємо разом,— винувато сказав Серьожка.— Ми підемо вздовж фронту, може, де й проскочимо. А ти?
— Я все-таки тут спробую. Тут принаймні я місцевість уще знаю,— відповів Олег.
Знов запала тяжка хвилина мовчання.
— Любий друже мій, не соромся, не хнюп голову... Н-ну? — сказав Олег, розуміючи все, що діється в Серьож-чиній душі.
Валя рвучко обняла Олега. А Серьожка, не полюбляючи ніжностей, потис Олегові руку, а потім злегка штовхнув його долонею в плече й пішов не озираючись, а Валя наздогнала його.
Це було сьомого січня.
Але вони теж не могли перейти фронту вдвох. Вони все ходили з села в село і так от добулись до Каменська. Казали, що вони брат і сестра, що відстали від родини в районі боїв на Середнім Дону. І люди жаліли їх, і стелили їм де-небудь на холодній долівці, і вони спали, обійнявшись, як брат і сестра в біді. А вранці зщ>ву вставали й ішли. Валя вимагала, щоб вони спробували перейти фронт у першім-ліпшім місці, але Серьожка був людиною реального складу і все не хотів переходити фронту.
І нарешті вона зрозуміла, що Серьожка й не спробує перейти фронт, поки вона, Валя, ходитиме з ним: Серьожка міг перейти фронт в будь-якому місці, але він боявся занапастити її. І тоді вона йому сказала:
— Адже сама я завжди можу влаштуватись де-небудь отут, на селі, й перечекати, поки фронт перейде через нашу місцевість...
Але Серьожка не хотів і слухати про це.
І все-таки вона його перехитрувала. В усій їхній діяльності, особливо коли вони стали все робити вдвох, він завжди був коноводом, і вона корилась йому. Але в особистих справах вона завжди брала гору, і він сам того не помічав, як ішов на поводі. Так і тепер вона сказала, що він зможе потрапити в частину Червоної Армії й розповісти, що в Краснодоні гине молодь наша, і разом з тією частиною врятувати товаришів від загибелі, а заразом виручити й Валю.
— Я дожидатиму тебе де-небудь отут поблизу,— сказала вона.
Валя, стомившись за день, міцно заснула, а коли прокинулась перед світанком, Серьожки вже не було: він пожалів будити її, щоб попрощатись.
І вона зосталась сама.
Олена Миколаївна на все життя запам'ятала цю морозяну ніч, це була ніч з одинадцятого на дванадцяте січня. Вся родина вже спала, коли хтось тихо постукав у віконце з вулиці. Олена Миколаївна зразу почула цей стукіт і зразу зрозуміла, що це він.
Олег з обмороженими щоками впав на стілець, від утойи навіть не знявши шапки. Всі прокинулись. Бабуся засвітила каганець і поставила під стіл, щоб світла не побачили з вулиці: поліція навідувалась до них по кілька разів на день. Олег сидів, освітлений знизу, шапка його взялась інеєм круг обличчя, на вилицях у нього були чорні плями. Він схуд.
Він кілька разів пробував перейти фронт, але він зовсім не знав сучасної системи вогню та розташування підрозділів і груп в обороні. Та й був завеликий і темно вдягнений, щоб непомітно переповзти по снігу. Думка про те, що там з товаришами в місті, весь час не облишала його. Зрештою він переконав себе, що тепер, коли вже минуло стільки часу, можна непомітно пройти до міста.
— Що про Земнухова чути? — питав він.
— Все те саме...— сказала мати, намагаючись не дивитись на нього.
Вона скинула з нього шапку, тужурку. Ні на чім було навіть чаю зігріти, але домашні й так переглядались, боячись, щоб його от-от не захопили тут.
— Уля як? — спитав він. Всі мовчали.
— Улю взяли,— тихо сказала мати.
— А Любку?
— Теж.
Він змінився на обличчі і, помовчавши, спитав:
— А в селищі Краснодоні?
Не можна було так мучити його по краплі, і дядя Коля сказав:
— Легше назвати тих, кого ще не взяли...
І він розповів про арешт великої групи робітників Центральних майстерень разом з Лютиковим та Бараковим. Тепер уже ніхто в Краснодоні не мав сумніву, що це були свої люди, залишені в німецькому тилу із спеціальним завданням.
Олег поник головою й більш ні про що не питав.
Порадившись, вони поклали вирядити його на село до родичів Марини зараз же, вночі. Дядя Коля взявся провести його.
Вони йшли дорогою на Ровеньки, степом безлюдним, видним на далеку відстань під зорями, що струмили тихе синювате світло по снігу.
Хоч він майже не відпочивав після стількох ночей блукання, часто без їжі й притулку, після всього, що спіткало його вдома, Олег уже цілком опанував себе і дорогою розпитував у дяді Колі всі подробиці, зв'язані з провалом "Молодої гвардії" і з арештом Лютикова й Баракова. Він розповів дяді Колі свої лихі пригоди.
Вони не помітили, як скінчився довгий положистий узвіз дороги і вони досягли найвищої його точки, й круто стали сходити з пагорка метрів за п'ятдесят від околиці великого села, що темніло перед ними.
— В село простуємо, а слід би обминути,— сказав дядя Коля.
І вони збочили й пішли лівим краєм дороги, все так само метрів за п'ятдесят од села,— сніг був глибокий тільки в заметах.
Вони перейшли були одну з бічних доріг, що вели до села, як із-за крайньої хати навперейми кинулось до них кілька сірих постатей. Вони бігли й горлали по-німецькому дуже хрипко.