— Легко відбулися,— сказала Вирікова.— Заходь коли-небудь.
— Вже ж правда, що легко, коли-небудь зайду,— сказала Лядська.
І вони розійшлись.
Розділ п'ятдесят восьмий
Була якась дивна закономірність в арештах, і про кожен з них негайно дізнавалось ціле місто. Заарештували спочатку батьків тих членів штабу, хто з міста втік. Потім арештували батьків Арутюнянца, Сафонова та Левашова, тобто тих хлопців, близьких до штабу, хто також пішов з міста.
Раптом заарештували Тосю Мащенко і ще декого з рядових членів "Молодої гвардії". Але чому саме цих, а йе інших?
Ніхто з тих, хто лишився на волі, не міг припустити, що ці нові арешти залежать від страшної стихії зізнань Стаховича. Після того, як він виказував кого-небудь, йому давали перепочинок. Починали катувати, і він знов кого-небудь виказував.
Але з працівників підпільної організації, очолюваної Лютиковим та Бараковим, нікого не зачепили, хоча вже минуло кілька діб після арешту Мошкова, Земнухова і Стаховича. Все лишалось, як і до того, і в Центральних майстернях"
Володя Осьмухін, який пробув три дні нового року иа селі в дідуся, четвертого січня вийшов на роботу. Він ще звечора дізнався від матері про арешти й про вказівку штабу "Молодої гвардії" йти з міста. Але він одмовився йти.
— Хлопці не викажуть,— сказав він матері, перед якого тепер не було потреби таїтись.
Було багато причин, з яких Володя не хотів піти з міста. Шкода було покинути матір і сестру — особливо, коли згадував, що вони тоді не евакуювались через нього. Але головною була та причина, що Володя, не бравши участі в нараді на Олеговій квартирі, не тільки не уявляв небезпеки, яка йому загрожувала, а вважав навіть, що хлопці із штабу надто поспішили. Всі троє арештованих були з числа хлопців, найближчих Володі, він їм вірив. У завзятій душі Володі ("Я, як Васька Буслай!") вироїлись навіть плани визволення хлопців, плани, фантастичніші один від одного.
Та тільки-но Володя прийшов у майстерні, Лютиков викликав його з якогось приводу до себе в конторку. Від старого зв'язку з домом Осьмухіних, а також тому, що з усіх молодих людей Лютиков найближче знав Володю, Пилип Петрович дуже його любив. Не тільки досвід і розум, а й серце підказували старому, яка страшна загроза звисла над його юним другом і вихованцем. Пилип Петрович запропонував Володі негайно зникнути з міста. Пилип Петрович не захотів навіть вислухати Володиних пояснень, був жорстокий і невблаганний, не радив, а наказував.
Та було вже пізно. Володя не встиг навіть обміркувати, коли й куди йому йти, як його заарештували тут же, в майстернях, на його робочому місці.
Зусилля катів, які мордували Стаховича, були спрямовані не тільки на те, щоб він викрив усіх членів "Молодої гвардії", а й на те, щоб він дав нитки, котрі ведуть до підпільної більшовицької організації в місті. Багато даних, та й звичайний здоровий глузд уже давно говорили більшим і меншим чинам жандармерії, що молодь працює під керівництвом дорослих, що центр краснодонської змови — в підпільній організації більшовиків.
Але Стахович справді не знав, яким чином Олег здійснює зв'язок з райкомом, Стахович міг тільки сказати, що зв'язок цей існує. Коли стали допитувати, хто з дорослих найчастіше одвідуе дім Кошових, він, перебравши всіх у пам'яті, назвав Соколову. В перший період роботи, коли він був іще членом штабу, і пізніше, коли бував у Олега в справах організації, Стахович справді найчастіше зустрічав у домі Кошових Поліну Георгіївну. Раніше він не ставив присутність Поліни Георгіївни в будь-який зв'язок з діяльністю "Молодої гвардії". Але тепер йому пригадалося, що Олег інколи лишався наодинці та перешіптувався з Поліною Георгіївною, і Стахович назвав її ім'я.
Ниті від Соколової вели насамперед до важкого, мовчазного, загадкового чоловіка — Лютикова. Не випадковою здалась майстерові Брюкнеру і та обставина, що арештовані Мошков та Осьмухін працювали в цеху в Лютикова. Так звелися в одно всі дані його біографії, всі факти диверсій і аварій у Центральних майстернях.
П'ятого січня, на світанку, Поліна Георгіївна, як завжди, принесла Пилипові Петровичу молоко й винесла під кофтинкою на грудях листівку, написану Пилипом Петровичем від імені "Молодої гвардії". В листівці нічого не говорилось про арешти молоді. Пилип Петрович хотів показати цією листівкою, що ворог не влучив у ціль,— "Молода гвардія" живе й діє.
Увечері, повернувшися з роботи, він застав у кухні в Пе-лагії Іллівни дружину, Євдокію Федотівну, та дочку Раю, які прийшли з хутора його навідати. Воістину радість завітала до нього в дім! Пилип Петрович переодягся в усе чисте, надів свіжу білу сорочку, темно-синій галстук у сіру смужку та парадний костюм, вичищений Пелагією Іллівною. В цьому святковому костюмі, спокійний, рівний, добрий, віп просидів з найближчими йому людьми дотемна і жартував так, мовби нічого не трапилось.
Чи знав Пилип Петрович, що загроза згуби вже звисла й над ним? Ні, він не знав і не міг знати цього. Але він завжди припускав цю можливість, завжди був готовий до неї, а останнім часом відчував, що небезпека зросла.
Все частіше мовчазний Швейде напускався на Баракова, в нападі нестримного сказу обвинувачуючи його в саботажі. Хто міг поручитися, що німець не натрапив на певний слід?
Кілька днів тому чотири підводи з вугіллям подалися в найближчі села, немовби для того, щоб міняти вугілля на хліб. Вивозити вугілля з території майстерень — це вже було нечуваним порушенням "нового порядку". Але іншого виходу Пилип Петрович з Бараковим не мали, а чекати не могли: під вугіллям була зброя для краснодонської партизанської групи, що влилася в Митякинський загін. Хто міг поручитися, що зухвала ця справа так і минеться непомічена?
Ворог арештовував членів "Молодої. гвардії" одного за одним. Хто міг знати, які приховані пружини викликали провал цілих ланок організації?
Все це розумів і відчував старий Пилип Петрович. Але в нього не було підстав і змоги відступати. Могутній дух його був не тут, він прямував через ріки й степи, через холоднечу й сніги, разом з великою армією визволення. Все, про що він розмовляв з дружиною й дочкою, все поверталось до цього велетенського наступу ваших військ. Як він міг на підставі самих тільки припущень покинути свій пост саме в ту хвилину, коли потрібне було найбільше напруження всіх його сил! Лишились лічені тижні, а то й дні, коли він вможе нарешті скинути рабське вдавання, що гнітить душу, і відкрити людям чесне обличчя своє!.. Ну, а коли доля не приведе дожити до цієї світлої години, зостануться люди, які й без нього доведуть діло до кінця. Ще з тої пам'ятної розмови в кабінеті Баракова вони створили другий, "запасний" райком з нових вірних людей і передали їм усі явки та зв'язки.