— Не треба, не треба,— сказав генерал,— відставити... Він вийшов із всюдихода, потиснув руку капітанові, який
уже відкозиряв, тим часом маленькими очима — вони весело блищали на його суворому простому обличчі — оглядаючи автоматників, що йшли в куряві.
— Скажи, на ласку, наші курські і — Каюткін! — сказав пін з явним задоволенням. І, подавши рукою знак всюдиходові, щоб той рушав услід по степу, генерал несподівано легкою для його комплекції ходою пішов разом з автоматниками.— Каюткін — це чудово... Коли живий Каюткін, значить, дух війська непереможний,— говорив він, весело поглядаючи на Каюткіна, але звертаючись до бійців, що юрмились круг нього на ходу.
— Служу Радянському Союзу! — сказав Каюткін не в тому штучно піднесеному, жартівливому тоні, в якому він говорив досі, а дуже серйозно.
— Товаришу капітан, бійці знають, куди й чого йдемо? — спитав генерал, звертаючись до командира роти, який, трохи відстаючи, йшов поруч.
— Знають, товаришу генерал...
— Добре показали себе тоді біля водокачки, пам'ятає-те? — сказав генерал, швидким поблимом оглядаючи бійців, що тіснились до нього.— А головне — себе зберегли... А-а, тож-то й воно! — вигукнув він, наче хтось заперечував йому.— Вмерти не трудно...
Всі розуміли, що генерал не стільки хвалить за минуле, скільки готув до майбутнього. Посмішки зійшли з усіх облич, і в них виник невловно спільний для всіх значущий вираз.
—: Люди молоді, а досвід у вас, знаете, який? Хіба можна, наприклад, рівняти до того, як я був молодий,— говорив генерал.— Був час, ступав і я по цій доріжці. Ну-у, і ворог був інший, і техніка не та! В порівнянні з тівю школою, що я тоді пройшов, ви пройшли університет...
Генерал повторив той самий рух своєю великою головою, ніби йому хотілось чи то щось прогнати, чи то ствердити. Як видно, це був у нього в одних випадках вияв невдоволення, а в інших — задоволення. Зараз це був вияв задоволення. Йому, либонь, приємно було згадати молодість, і радував його вигляд автоматників з їхньою бойовою виправкою, що стала вже для них природною.
— Дозвольте звернутися,— сказав Каюткін.— Чи далеко він пройшов?
— Далеко, чорти б його не вчили! — сказав генерал.— Так далеко, що нам з вами ніби вже й ніяково.
— І далі піде?
Генерал який час ішов мовчки.
— Од нас із вами залежить... Відтоді як ми його взимку побили, він сили надбав. Зібрав техніку з цілої Європи й ударив у одне місце, на нас із вами. Сподівання таке — не вистоїмо. А резервів у нього нема... А-а, тож-то й воно!..
Погляд генерала впав на підводу попереду, і раптом він упізнав між людьми ту самотню дівчину з шосе, над якою мчали німецькі пікірувальники. Він уявив собі все, що могло скоїтись і в долі, і в душі цієї дівчини за той час, поки він на своєму всюдиході встиг тільки побувати в другому ешелоні дивізії й наздогнати головні частини, які поминули Краснодон. Вираз не те щоб жалощів, а похмурої заклопотаності з'явився на обличчі генерала, і він зненацька заспішив.
— Успіху вам!
І, подавши знак всюдиходові спинитися, він тією легкою ходою, що була така несподівана при огрядності генерала, швидко пішов до всюдихода.
Увесь час, поки генерал був серед автоматників, запитання, звернені до нього, й жести Каюткіна були цілком серйозними. Як видно, він не вважав за потрібне виявляти перед генералом ті самі риси, які його вирізняли серед бійців і за які вони любили його. Але тільки-но всюдихід зник з-перэд очей, та сама енергія жартлівливої веселості знов охопила Каюткіна.
Боєць-піхотинець, здоровенний, з великими та чорними, як ті сковороди, руками, захекавшись, вибився з задніх лав колони, тримаючи в руці якісь важкі речі, загорнені в засмальцьовану ганчірку.
— Товариші! Де тут, сказали мені, шахтарська машина йде? — спитав він.
— Ось вона,,та тільки стоїть,— пожартував Каюткін, показавши на вантажну машину, всю заповнену дітворою.
Колона й справді спинилась через затор попереду.
— Пробачте, товариші,— сказав боєць, підходячи до Валька та Григорія Ілліча, що обережно поставив білявеньку дівчинку на 8емлю,— хочу вам інструмент віддати. Ви народ майстровий, і вам він знадобиться, а мені це зайвий тягар у поході.— І він став розгортати перед ними засмальцьовану ганчірку.
Валько та Григорій Ілліч, схилившись, дивились йому на руки.
— Бачили? — урочисто сказав боєць, показуючи в розгорненій на його великих руках ганчірці комплект новеньких слюсарних інструментів.
— Не зрозумів — продаєш, чи що? — спитав Валько й недружелюбно підвів на нього з-під зрослих брів циганські свої очі.
Цегляно-червоне обличчя бійця скрасніло так, що аж укрилось краплинами поту.
— Як тільки язик у тебе повертається! — обурився він.— Я його в степу знайшов. Я йду, а він так і лежить у ганчірці,— мабуть, хтось загубив.
—— А може, викинув, щоб легше шкандибати! — усміхнувся Валько.
— Робочий чоловік інструменту не кине. Загубив,— холодно сказав боєць, звертаючись уже тільки до Григорія Ілліча.
— Спасибі, спасибі, друже...— озвався Григорій Ілліч і похапцем став допомагати бійцеві загорнути інструменти.
— Добре, що пристроїв, а то жалко, інструмент хороший. У вас он машина, а мені на поході, в повній викладці, куди вже! — говорив боєць, повеселівши.— Щасливо вам! — І він, потиснувши руку тільки Григорієві Іллічу, побіг назад і незабаром щез у колоні.
Валько який час мовчки дивився йому вслід, і на обличчі його був вираз мужнього схвалення.
— Людина... Так...— хрипко сказав Валько.
І Григорій Ілліч, який тримав у одній руці інструменти, а другою гладив по голівці біляву дівчинку, зрозумів, що його директор недовірливо поставився до бійця не від черствої душі. Видно, директор звик до того, що люди іноді обдурюють його — керівника підприємства, на якому працювали тисячі людей, яке давало тисячі тонн вугілля за добу. Підприємство це було тепер висаджене його, директора, власними руками в повітря, люди почасти були вивезені, почасти лишились на загибель. І Григорій Ілліч уперше по думав, як темно може бути зараз на душі в директора.
Надвечір стало чути попереду звуки гарматної стрілянини. Вночі вони наблизились, можна було навіть розпізнати кулеметні черги. І цілу ніч там, у районі Каменська, жахтіли спалахи, часом такі великі, що освітлювали всю колону. Заграви пожеж забарвлювали небо то там, то тут у колір вина і тяжко й багрово вигравали серед темного степу на вершинах могил.