Раннього ранку ЗО листопада Поліна Георгіївна, як завжди, принесла Лютикову молоко в бідоні. Пилип Петрович нічого не змінив у розпорядку, заведеному з того дня, як він став до роботи в майстернях. Був ранок понеділка. Поліна Георгіївна застала Пилипа Петровича одягненим у старий костюм, лиснючий од металу та мастила,— Пилип Петрович збирався на роботу. Це був усе той же костюм, у якім Пилип Петрович і раніш, до окупації, ходив на роботу. Прийшовши до себе в конторку, він натягав поверх костюма ще й синій робочий халат. Різниця полягала в тому, що раніше цей халат так і зберігався в шафі, в конторці, а тепер Пилип Петрович, згорнувши, носив його під пахвою. Халат уже лежав у кухні на табуретці, дожидаючись, поки Пилип Петрович попоїсть.
З обличчя Поліни Георгіївни він зрозумів, що та знов принесла новини, і новини добрі. Пожартувавши для годиться з Пелагією Іллівною, хоча в цьому не було ніякої потреби,— за всі місяці спільного життя Пелагія Іллівна, вірна собі, ні разу не показала, що вона бодай що-небудь бачить,— Лютиков і Поліна Георгіївна пройшли до нього в кімнатку.
— Ось, переписала спеціально для вас... Прийнято вчора ввечері,— схвильовано сказала Поліна Георгіївна, дістаючи г?-під кофточки на грудях дрібно списаний клаптик паперу.
Вчора вранці вона передала йому повідомлення Рад-інформбюро "В останню годину" про великий наступ радянських військ на Центральному фронті, в районі Великих Лук та Ржева. Тепер це було повідомлення про вихід наших військ на східний берег Дону.
Пилип Петрович нерухомо витріщився на папірець, потім звів на Поліну Георгіївну суворі очі й сказав:
— Капут... Гітлер капут...
Він сказав тими словами, які, за оповіданнями очевидців, говорили німецькі солдати, здаючись у полон. Але він сказав це дуже серйозно і обняв Поліну Георгіївну. Сльози щастя навернулись їй на очі.
— Розмножити? — спитала вона.
Останнім часом вони майже не випускали власних листівок, а розповсюджували друковані повідомлення Радінформ-бюро, що їх скидали в умовлених місцях радянські літаки.
Але вчорашнє повідомлення було таке важливе, що Пили Петрович звелів готувати листівку.
— Нехай об'єднають в одну. Цієї ночі вивісимо,— ске зав він.
Він витяг із кишені запальничку, підпалив клапоть па перу над попільницею, розтер попіл і, штовхнувши ква тирку, видув попіл у город.
В лице Пилипові Петровичу війнуло морозяне повітря і Пилип Петрович затримав погляд на інеї, що вкрив обпа лене морозом соняшничиння й гарбузиння на вгороді.
— Міцний мороз був? — спитав він заклопотано.
— Як і вчора. Калюжі до дна попромерзали, ще й не тануть.
На лобі Пилипа Петровича зібрались зморшки, і вія стояв, думаючи про щось своє. Поліна Георгіївна чекала ще якихось розпоряджень, але старий наче забув про неї.
— Я піду,— тихо сказала вона.
— Так, так,— озвався він, немов прокинувшись, і так глибоко, тяжко зітхнув, що Поліна Георгіївна подумала: "Чи здоровий він?"
Пилип Петрович не був здоровий: його мучили подагра, задишка, але він давно вже був такий недужий і не це викликало його глибокий роздум.
Пилип Петрович знав, що в їхньому становищі біда завжди приходить з того кінця, звідкіль не ждеш.
Становище Лютикова, як керівника організації, було вигідне. Вигода полягала в тому, що він не мав безпосередніх зносин з німецькою адміністрацією і міг діяти наперекір їй, не відповідаючи перед нею. Відповідальність перед німецькою адміністрацією ніс Бдраков. Але саме тому там, де справа стосувалась виробництва, Бараков, за вказівкою Лютикова, робив усе, щоб виглядати й перед адміністрацією, і перед робітниками директором, котрий старається для німців. Усе, крім одного: Баракову не слід було помічати того, що Лютиков чинить проти німців.
Зовні це відбувалось так: енергійний, діяльний, розпорядливий Бараков докладає сил, щоб будувати,— і це бачать усі; непомітний, скромний Лютиков усе руйнує,— і цього не бачить ніхто. Діло не йде? Ні, загалом навіть іде, але йде повільніше, ніж хотілось би. Причини? Причини все ті самі: "Робітників нема, механізмів нема, інструментів нема, а на катма й дубця нема".
За розподілом праці, що існував поміж Бараковим і Лю-тиковим, Бараков, шанобливо прийнявши від начальства купу розпоряджень та вказівок, попереджав про них Лютикова і розгортав шалену діяльність, щоб здійснити ції вказівки й розпорядження. А Лютиков усе руйнував.
Шалена діяльність Баракова по відбудові виробництва була цілком безплідна. Але вона чудово прикривала іншу, що давала наочні плоди, діяльність Баракова як керівника та організатора партизанських наскоків і диверсій на дорогах, котрі проходять через Краснодонський і близькі до нього райони.
Лютиков після загибелі Валька взяв на себе організацію саботажу на всіх вугільних та інших підприємствах міста й району і насамперед — у Центральних електромеханічних майстернях: від них головне й залежала відбудова устаткування в шахтах і на інших підприємствах.
Підприємств у районі було багато, контролювати їх адміністрація не могла, бо не мала потрібного числа вірних їй людей. І всюди відбувалось те, щт) народ віддавна охрестив словом "волинка": люди не працювали, а воловодили.
Знаходились люди, які добровільно, з власного почину брали на себе роль головних "волинщиків".
Наприклад, Віктор Бистринов, приятель Миколи Миколайовича, працював у дирекціоні на посаді, схожій на посаду діловода чи писаря. Інженер за освітою і за покликанням, він не тільки сам нічого не робив у дирекціоні, але групував довкола себе всіх тих, хто нічого не робив на шахтах, і вчив їх, що треба робити, щоб решта людей на шахтах теж нічого не робила.
Останнім часом до нього внадився ходити старий Кіндратович, котрий зостався після загибелі своїх товаришів — Шевцова, Валька та Костьовича — сам-один, як старий засохлий дуб на пагорбі. Старий не мав сумніву, що німці не зачепили його через сина, який, шинкарюючи, вів дружбу 8 поліцією та нижніми чинами жандармерії.
Проте в нечасті хвилини душевної щирості син запевняв, що німецька влада для нього не така вигідна, як радянська.
— Зубожіли люди, ні в кого грошей пема! — признавався він, аж наче вболіваючи.