Віктор Петров дуже змінився, відколи загинув його батько. Він лежав у темній оксамитній курточці і, похмуро поглядаючи на Анатолія сміливими очима, гризучи суху бадилинку, міркував:
— Вночі полонені на замку, але можна взяти Главана з інструментом, він усе впорає нечутно.
Анатолій звів очі на Улю.
— Як ти гадаєш? — спитав він.
Хоч Уля й не чула початку розмови, вона з тим миттєвим розумінням з півслова, розумінням, яке з самого початку їхньої діяльності встановилося в них само собою, зразу збагнула суть того, на що ремствував Віктор.
— Я Вітю дуже добре розумію: правда, хотілось би знищити охорону. Але ми ще не дозріли для таких операцій,— зауважила вона спокійним та вільним грудним голосом.
— І я теж так думаю,— сказав Анатолій.— Треба те робити, що простіше й найближче до мети.
Надвечір другого дня вони зійшлися поодинці в лісі під хутором Погорілим, на березі Дінця, п'ятеро — Анатолій та Віктор, їхні товариші по школі Володя Рагозін, Женя Шепелев, наймолодший із них, і Борис Главан. Всі були озброєні револьверами. Віктор мав ще старовинну батьківську фінку, яку тепер носив на поясі під оксамитною курточкою. Борис Главан прихопив обценьки, "фомку" й викрутку.
Стояла свіжа безмісячна зоряна ніч ранньої південної осені. Хлопці лежали під правим крутим берегом річки.
Чагарник, що підступив тут до самого берега, ворушився над ними, ріка світліла трохи й текла майже безшумно, тільки десь нижче, біля обваленого берега, тихі струмені її, чи то просочуючись крізь шпари обваленої землі, чи то за-тягаючи й знов відпускаючи якусь лозинку, породжували звук, схожий на смоктання та прицмокування, немовби теля ссало матку. Протилежний низький степовий берег десь губився в каламутній, ледь сріблястій імлі.
Вони чекали півночі, коли зміниться варта.
Така була таємнича і прекрасна ця ніч ранньої осені з ледь сріблястим туманним серпанком за рікою і з цим посмоктуванням та прицмокуванням, з якимось дитячим звуком, що кожен із хлопців не міг позбутися дивного почуття: невже ж їм прийдеться покинути й річку, й цей звук і вступити в боротьбу з німецьким вартовим, з якимись дротяними загородженнями, замками? Адже й ріка, і цей звук,— все це було таке близьке й знайоме їм, а те, що вони мали намір зробити, вони мусили робити вперше,— ніхто з них навіть не уявляв собі, як це буде. Але вони ховали один від одного це почуття й пошепки розмовляли про те, що було їм близьке.
— Вітю, ти пам'ятаєш це місце? Адже це те саме, правда? — спитав Анатолій.
— Ні, те трохи нижче, он, де обвалилося, де смокче. Адже мені довелося з того берега пливти, я вже боявся, що тебе потягне нижче, просто у вир.
— Заднім числом сказати, я все-таки дуже злякався,— з дитячою усмішкою сказав Анатолій.— Я ж тоді вже майже захлинувся.
— Ми з Женькою Мошковим виходимо з лісу і — ах, чорт забирай! І я, головне, ще й плавати не вмів,— озвався дуже худий, довготелесий хлопець Володя Рагозін у насуненій на очі кепці з таким довгим козирком, що зовсім не видно було обличчя.— Ні, якби Женька Мошков не кинувся з кручі просто в одежі, тобі його не витягти б,— сказав він Вікторові.
— Звісно ж, не витягти,— признався Віктор.— А що було ще чути про Мошкова?
— Нічого,— сказав Рагозін.— Та що, молодший лейт<з-нант, ще й у піхоті! Це ж низовий командир, вони, брат, гинуть, як мухи...
— Ні, у вас Донець — тихий, от у нас Дністер — ото річка! — підвівшись на лікті, зітхнув Боря Главан, блиснувши в пітьмі білими зубами.— Бистрий! Красень! У нас, коли втопишся, не врятуєшся. І потім, слухай, що це у вас за ліс? Ми теж у степу живемо, але в нас такий ліс по Дністру!
Осокори, тиси — не обіймеш, верховіття — попід саме небо...
— Отам би й шив,— сказав Женя Шепелев.— Це все-таки обурлива річ, що не щастить людям там жити, де їм подобається... Всі ці війни і взагалі... А то жили б собі кожен, де кому подобається. Подобається в Бразілії — будь ласка. Я собі жив би спокійно в Донбасі. Мені тут особисто дуже подобається.
— Ні, слухай: якщо вже хочеш жити справді спокійно, приїзди, коли настане мир, до нас у Сороку, в повітове наше місто, а ще краще до мого села, у нього, брат, і назва гучна, історична — Царград,— сказав Главан, тихо сміючись.— Тільки приїзди, знаєш, не на клопітну посаду. Не дай бог, скажімо, на посаду уповноваженого Заготскоту! Приїзди головою місцевого товариства Червоного хреста. Будеш утримувати самі тільки перукарні, робити зовсім нічого, знай винце попивай. Ні, їй-богу, посада на заздрість! — весело говорив Главан.
— Тихше ти, розвеселився! — добродушно гримнув Анатолій.
І знов почули вони той самий звук: посмоктування й прицмокування на річці.
— Пора...— сказав Анатолій.
І те просте, натуральне відчуття природи й щастя жити, яке щойно володіло ними, зразу їх покинуло.
Краєм просіки, обминаючи відкриті ділянки, один за одним, на чолі з Віктором, що знав тут кожен кущ, вони ввійшли в гай, за яким стояв не видний звідси барак. Тут вони полежали трохи, прислухались. Дивна тиша панувала довкола. Віктор подав знак рукою, і вони поповзли.
І от вони лежали вже на самому узліссі. Барак, високий, з односкатним дахом, чорнів перед ними, звичайний барак, але в ньому тримали людей, і він здавався похмурим, жахливим. Місцевість навколо барака була зовсім гола. Зліва од барака темніла постать вартового. Ще лівіше йшла дорога, а за нею починались будиночки хутора, але їх не видно було відсіль.
Ще з півгодини лишалось до зміни сторожі, і весь цей час вони лежали, не зводячи зору з темної нерухомої постаті вартового.
Нарешті вони почули звук ходи, що наростав звідкілясь спереду зліва, і, ще й тих не бачивши, хто там ішов, почули, як двоє людей, відбиваючи крок, вийшли на дорогу й наближаються до них. Це були розводящий і змінний. їх темні постаті наблизились до вартового, який, зачувши їх, завмер у позі "струнко".
Пролунали приглушена німецька команда, брязкання зброї, гупання каблуків. Дві постаті відділились, і знову стало чути кроки по накоченій дорозі, вони все даліли, ставали глухішими й зникли в ночі.
Анатолій повернув був голову до Жетгі Шепелева, але той уже відповзав у глиб гаю. Женя мав пройти околицею хутора й зайняти позицію біля будиночка, де жила охорона.