Олег заходився ліпити листівки по фасаду й зненацька почув кроки поліцая знизу, від балки. Олег обійшов будівлю й принишк по той бік. Кроки поліцая ставали все чутніші. Та тільки-но поліцай, простуючи вулицею вгору, підійшов до будівлі, кроки стихли. Олег завмер, чекаючи, коли поліцай помипе клуб, стояв хвилину, дві, п'ять, та кроків не було чути.
А що як поліцай, проходячи, освітив фасад клубу, помітив листівки і тепер спинився й читає? Звичайно, він тут же почне їх здирати й виявить, що їх ось тільки наклеєно. Тоді можна чекати, що він обійде з ліхтариком круг будинку: адже людині, що наклеїла листівки, нікуди сховатись, тільки за цим будинком!..
Олег прислухався, тамуючи подих, але чув тільки поштовхи свого серця. Йому кортіло відірватись од стіни й тікати, але він розумів, що це може тільки зашкодити йому. Ні, єдиний вихід — перевірити, куди подівся поліцай!
Олег висунувся з-за рогу,— ніяких непевних звуків. Тримаючись біля стіни, високо піднімаючи ноги й ступаючи обережно на землю, Олег тихо посувався до вулиці. Кілька разів він зупинявся й прислухався, але все довкола було тихо. Так він дійшов до другого рогу будинку і, тримаючись однією рукою за стіну, а другою взявшись за ріг, визирнув. Під його рукою зненацька вломився шматок старої, сточеної дощами штукатурки й упав на землю, як здалось Олегові, із страшним грюкотом. В ту ж мить Олег побачив над нижніми сходинками під'їзду вогник сигаретки й зрозумів, що поліцай просто сів спочити й покурити. Вогник сигаретки тут же метнувся вгору, на східцях щось грюкнуло, а Олег, щосили відштовхнувшись од рогу, побіг униз вулицею, до балки. Розляглось різке сюрчання, і на якусь частку секунди Олег
потрапив у конус світла, але зразу ж вирвався з нього кількома ривками.
Заради справедливості треба сказати, що з моменту, коли виникла ця безпосередня небезпека, Олег уже не зробив жодного безрозсудного вчинку. Він міг би за одну хвилину заплутати поліцая в Восьмидомиках і сховатися в Любки чи в Іванцових, та Олег не мав права їх підводити. Він міг би вдати, що біжить до базару, а насправді опинився б у "Шанхаї", де його не злапав би й сам чорт. Але так можна було підвести Серьожку й Валю. І Олег побіг до малих "шанхайчиків".
І ось тепер, коли обставини таки примусили його звернути на Восьмидомики, він не став заглиблюватися в цей район, щоб не підводити Стьопу Сафонова й Тосю. Він ішоз назад, на пагорби, до роздоріжжя, де його міг перейняти постовий.
Його гризла тривога за друзів і за можливу невдачу всієї операції. І все-таки почуття хлоп'ячого бешкетництва знов опанувало його, коли він почув шалене собаче гавкання на малих "шанхайчиках". Він уявив собі, як зійшлись разом патрульний, що переслідував його, і поліцаї з жандармерії і як вони обмірковують, де зник невідомий, і нишпорять довкола з ліхтариками.
На базарі вже не свистіли. З вершини пагорба, де знову опинився Олег, він бачив по спалахах ліхтарів, що поліцаї, які бігли йому навперейми, повертаються назад через пустир до жандармерії, а патрульний, його переслідувач, стоїть на дальньому кінці вулиці й освітлює якийсь будинок.
Чи помітив поліцай листівки, наклеєні на клубі?.. Ні, звичайно, не помітив! Інакше не сидів би й не курив так на східцях під'їзду. Тепер вони перетрусили б усі Восьмидомики, шукаючи його, Олега!
На душі йому стало легко.
Ще не світало, коли Олег тихо-тихо стукнув тричі у віконницю до Туркенича, як умовились. Туркенич ледве чутно прочинив вхідні двері. Вони, скрадаючись, пройшли через кухню й світлицю, де спали люди, до кімнати, де Ваня жив сам. Каганець стояв високо на шафці. Видно було, що Ваня ще не лягав. Він не виявив ніякої радості, побачивши Олега, обличчя його було суворе й бліде.
— П-попався хто-небудь? — дуже заникуючись і також полотніючи, спитав Олег.
— Ні, тепер усі цілі,— сказав Туркенич, уникаючи зустрічатися з ним очима.— Сідай...— Він показав Олегові на табуретку, а сам сів на збиту постіль: як видно, він цілу ніч то ходив по кімнаті, то сідав на це ліжко.
о**
— І як? Щасливо? — спитав Олег.
— Щасливо,— не дивлячись на нього, сказав Туркенич.— Вони в мене всі тут зійшлись — і Серьожа, і Валя, і Стьопа, і Тося... Ти, значить, один ходив? — Туркенич звів на Олега очі й знову опустив.
— Як ти дізнався? — спитав Олег з хлоп'ячим винуватим виразом.
— Турбувалися за тебе,— ухильно сказав Ваня,— потім я вже не витримав, пішов до Миколи Миколайовича, дивлюсь — Марина дома... Всі наші хотіли тебе тут чекати, але я відговорив. Якщо,— кажу,— він попався, гірше буде, коли й нас серед ночі застукають ось тут усією компанією. А завтра, сам знаєш, який трудний день для наших,— знову базар, біржа...
Олег, з дедалі більшим почуттям провини, причину якої він не цілком усвідомлював, побіжно розповів, як він поспішив перейти від шахти до клубу і що сталось біля клубу. Все-таки він пожвавішав, згадуючи, як усе було.
— Ну, потім, коли вже все обійшлося, я, пробач, трохи збешкетував і, повертаючись, іще дві листівки прпшльопав на школі імені Ворошилова...
Він дивився на Туркенича, широко всміхаючись.
Туркенич, який мовчки слухав його, встав, сунув руки в кишені і згори вниз дивився на Олега, що сидів на табуретці.
— От що я скажу тобі, тільки ти не ображайся...— мовив Туркенич тихим голосом.— Це вперше й востаннє ходив ти на таке діло. Зрозумів?..
— Не з-зрозумів,— сказав Олег.— Діло зроблепо, а що не все гаразд, то без цього не буває. Це не п-прогулянка, це боротьба, де є й супротивник!..
— Справа не в супротивнику,— сказав Туркенич,— а не можна бути хлопчиськом, ні тобі, ні мені не можна. Так, так, я хоч старший за тебе, а я це прикладаю й до себе. Я тебе поважаю, ти знаєш, тому я з тобою так і говорю. Ти хлопець хороший, кріпкий, і знань у тебе, мабуть, більше, як у мене, але ти — хлопчисько... Адже я наших ледве вговорив, щоб вони не пішли тобі на поміч. Умовляв, а мало сам не пішов,— сказав Туркенич, усміхаючись.— Ти, може, думаєш, що ми тільки за тебе всі п'ятеро отут переживали? Ні, ми за все діло переживали. Пора, брат, звикнути, що ти вже не ти, а я вже не я... Я собі цілу ніч докоряв, що відпустив тебе. Хіба ми можемо тепер ризикувати собою без потреби, через дрібниці? Ні, брат, не маємо права! Ти вже мені пробач, я це рішенням штабу проведу. Тобто заборону й тобі, й мені брати участь в операціях без спеціальної на те вказівки.